неділю, 23 серпня 2015 р.

17. ПАРТИЗАНСЬКІ ДОЛІ


  
     Продовжуючи розповідь  про подальший рух партизанського з’єднання у серпні – вересні 1943 року, можна сказати, що вихід був надважким. Партизани пройшли три непрохідні болота. Німці переслідували постійно. Прикривала відхід з’єднання 4-а рота холминців із загону ім. Сталіна. Бійці роти також несли на руках поранених. Командир взводу Іван Михайличенко йшов останній і особисто прикривав колону з кулеметом.
    М. Попудренко писав:
    «Люди лишалися голодними…У дорозі відсіялося декілька чоловік. Дуже тяжко нести ранених».
   Саме цей стислий запис – у дорозі відсіялося декілька чоловік із  запису в щоденнику командира загону ім. Сталіна спробую  розширити.

     Цього  року Олена Андріївна Іскевич, у розповіді про партизанський період у житті її батьків, Андрія Семеновича Бардакова та Ганни Іванівни Іскевич, згадала саме про цей випадок. Мама розповідала їй, що  було дуже тяжко відірватися від переслідування ворогом. Німецькі і поліцейські частини щільно затискали партизанське з’єднання. Було багато поранених. Тяжко поранених доводилося нести, бо йшли болотами. При перших променях сонця партизани ховалися в лісах. Виходили з настанням темноти. Багаття  палити не дозволялося. Залишки крупи і борошна доводилося їсти просто розмоченими у воді з калюж. Виходили болотами, в повній тиші. У темноті люди оступалися, провалювалися в топку трясовину, вилізали. Дуже тяжко було з пораненими. Незважаючи  на всю обережність, ноші  доводилося опускати в багнюку.
    Федоров вирішив залишити  поранених, оскільки  з ними не вдасться вирватися  і уникнути повного  оточення. Залишити до «кращих» часів  доглядати поранених  наказав саме їй – медсестрі Галі Іскевич…
   «Мені дали сумку зі шматком сала і все. Я добре розуміла, що ніхто з нас не виживе. Врятувати поранених без медикаментів я не зможу і захистити їх одній мені не під силу. Таким  рішенням ми були приречені  на смерть», – розповідала вона дочці.
    Зі сльозами дівчина стала благати найти інше рішення і відмовилася виконувати таке розпорядження. За невиконання наказу О. Федоров наказав розстріляти медсестру. Двадцятирічну Ганну Іванівну вже поставили до дерева для  страти, та втрутився  М. Попудренко. Він  визволив  медсестру, яка врятувала його бійцям десятки життів.
     Миколі Микитовичу Попудренку, в цьому становищі, допоміг один з його бійців. З пораненими погодився лишитися літній холминець Ткаченко Федір Павлович. Усі розуміли, чого вартий був цей його крок і доля ранених. 
     У книгах цей епізод описаний майже  як героїчний. У лісах під Блешнею командування вдалося до крайньої міри – виділило групу тяжко поранених і залишило на Тихоновського. Виділена група  залишена на допомогу товаришів із сусідніх сіл. Ця група – з охороною, з досвідченою медсестрою Марусею Товстенько, з командиром, колишнім секретарем райкому Тихоновським – відправилася в напрямку Блешні.
    Отож, такий собі «секретар райкому» з Холмів, тільки Ткаченко, лишився  у лісі неподалік цього села, щоб досвідчену, але не ту медсестру, а Галю,  не залишили під деревом назавжди. Разом з пораненими були також одна жінка з немовлям і троє вагітних.
    Федір Павлович Ткаченко був бійцем загону ім. Сталіна з перших днів. Він згадується майже в усіх боях. Досвідчений розвідник зумів налагодити відносини з однією з сімей села Блешня. Партизанських жінок вдалося влаштувати серед селян. Люди допомогли облаштувати землянку в лісі, склали пічку, дали тарілки, ложки, ліки.
    Через три місяці Федір Павлович Ткаченко вивів врятовану групу до загону!

Немає коментарів:

Дописати коментар