3. ХУТОРЯНИ

                      

       Після написання чергової історії   Єлизавета Іванівна розповіла про лист від Панченка Василя Тимофійовича, який вона отримала в кінці 1942 року на Уралі. Лист написав товариш, за проханням Василя, який був тяжко поранений: " Лізо,  я помираю, в Ченчики вже не вернуся...".

        Сім'я  Панченка Тимофія Степановича, – продовжила розповідь старенька, – була багатодітною. Ми з ними були у Фінляндії. З Ленінграда  евакуювалися всі по-різному. У машини завантажувалися, то хто в одну машину, хто – в іншу. Яка переїхала через Ладогу, а яка потонула. Так і у вагони вантажалися – хто куди.  З хлопців лишився після війни лише Петро. Він ще не  досяг призивного віку, самий молодший. А от Василь і Володимир з війни не повернулися. У тому листі була фотокартка Василя. Він лежав біля свого коня. На жаль ні лист, ні фото не збереглися.

Панченко Василь Тимофійович

                                                         (1921 - 1942)                                                                                 
        Панченко Василь Тимофійович проходив службу в 23-й стрілецькій дивізії НКВС. Частини дивізії проводили охорону та супроводження військових вантажів по залізниці. Бойовий шлях дивізії розпочався під час оборони Ленінграда в 1941 році. Серед частин прикордонних і внутрішніх військ, у боях на дальніх і ближніх підступах до міста,  активну участь взяла і 23-я дивізія. Пізніше війська НКВС зіграли ключову роль у налагодженні сполучення між блокадним містом і Великою землею – у спорудженні Дороги життя. Силами двох автоколон 13-го мотострілецького полку НКВС за 100 днів і ночей першої бло-кадної зими по льодовій трасі було доставлено 674 тонни  різних вантажів і вивезено з міста понад 30 000 осіб, переважно дітей. А в грудні 1941 року за рішенням Військової ради Ленінградського фронту охорона вантажів, які направлялися по Дорозі життя, була покладена на 23-ю дивізію військ НКВС...

     Осінню 1942 року частини 23-ї стрілецької дивізії тримали оборону на південно-східному березі Ладозького озера. У цей район виходили шляхи через Ладогу.

    11 листопада 1942 року, в бою під селом Доможирово Лодейпольського району, загинув командир відділення Панченко Василь Тимофійович.

     "Можливо, Вася був десь поруч, захищав, коли нас весною 1942 року вивозили автомашиною по льоду Ладоги з блокадного Ленінграда…”, – додала Єлизавета Іванівна.

Панченко Володимир Тимофійович

                                                               (1923)

      Василь Панченко був призваний до лав Червоної армії Холминським військкоматом до переселення сім’ї у Фінляндію. Молодших братів, Володимира і Петра, доля у 1940 році закинула під Кексгольм (Приозерськ). Восени 1941 року, вигнані фінами, переселенці змушені були повернутися до Ленінграда. Тут, Всеволжським військкоматом, Володимир був призваний до арміїї і відразу – на фронт. Петро лишився в блокадному Ленінграді. Далі – евакуація на Урал. І лише у 1946 році його ім’я з’явилося серед тих, хто розшукує рідних. Через Чкаловський військкомат Свердловської області, на Уралі, він подав у розшук відомості про свого брата Володимира.  Петро Тимофійович Панченко пише, що відомості про Володимира втратив у грудні 1944 року, що брат його був механіком-водієм танка. Останнє місто служби – п/п 54495.

      На даний час військової частини згідно з вказаною польовою поштою  встановити не вдалося. Та воно і не диво, адже вдалося знайти, куди закинула доля Володимира.

     17 березня 1942 року військовим трибуналом 8-ї армії бійця 128-ї стрілецької дивізії Панченка Володимира Тимофійовича було засуджено до 10 років позбавлення волі. На той час пересидіти війну на табірній пайці не вдавалося майже нікому. Ящо Петро останні відомості про брата датує груднем 1944 року, то зрозуміло, що утаємнена польова пошта 54495 належить дисциплінарному підрозділу (штрафбату і тд.).

       У вересні 1941 року 128-а стрілецька дивізія 8-ї армії зайняла оборону Ленінграда південніше Ладозького озера на 10-кілометровій ділянці від села Липки на березі Ладозького озера і на південь до Гонтової Липки, за 13 кілометрів від Неви. На 2 жовтня 1941 ро-ку тримала оборону на рубежі Липка – озеро Глухе, за 2 кілометри на північний захід від Гайтолово. До січня 1943 року дивізія, ведучи наступальні й оборонні бої, перебувала на цій ділянці оборони, багаторазово намагаючись прорвати оборону і вийти до Неви зі сходу.

     З'єднання 8-ї армії тримали оборону фронтом на захід по так званому "пляшковому горлу", утвореному німецькими військами, що вийшли до Ладозького озера, від південно-го берега озера до Кіровської залізниці біля станції Малукса.

***