Мірчук і Валет
(з розповіді Мальчик
Єлизавети Іванівни)
У Фінляндію з
нами поїхав і чорний жереб, якого батько з Василем Марковичем купив за
«мірчуки». Кінь був небаченої краси. Чорний, стрункий, на лобі біла пляма і на
ногах, наче білі панчохи. Військові його забрали у нас з поселення. Всіх коней
солдати забрали для фронту у 1941 році. Осідлали, перекинули рушниці через
плече і верхи поскакали. Так що наш коник Мірчук ще і повоювати встиг.
Багато горя ми
зазнали через того коня у Ченчиках. Якби його у власність купили, а то ж для
колгоспу! Перед арештом батька прийшли декілька чоловік, описали і забрали всі
продукти. Не лишили навіть жмені зерна чи борошна. Керував ними Тунік з
Рейментарівки, він ще у громадянську партизанив. У цей час був головою
сільради. Коли батька арештували, то вони знову приїхали і забрали картоплю та
буряк. Хтось доніс, що за хатою у нас був буртик. Мати потім стала плакати, бо
ми голодували, просила за дітей. Одного разу приїхав на гарбі якийсь чоловік з колгоспу і згорнув
під двором трохи картоплі.
Тунік потім постійно став ходити і вимагати у
мами віддати батькові рушниці. Мій батько, Іван Іванович , був добрим мисливцем.
Мав дві рушниці. Мама заховала зброю. Тунік і підлогу у хаті зривав, погрожував
також посадити. Довго тероризував, але не відібрав рушниці.
У батька був
собака мисливський – Валет. Розумний, великий, усі мисливці батькові заздрили.
Він з полювання без здобичі з ним не повертався. Було, що по п’ять зайців
приносив. Валет біг лише по команді. Забере зайця і принесе батькові до ніг.
Навіть вдома, якщо господар заборонить йому їсти, то день просидить, а до їжі
не доторкнеться, хто б не пропонував. Двір так стеріг, що впустить, але з двору
не випустить.
Коли Тунік
відбирав продукти, то батько попереджав не йти туди, де собака. Той відповів:
«Мені ніяка собака не страшна». Не знаю,
як там було, але пес збив «комісара» і став душити. Батько дав команду і Валет
лишив чужинця. Підійшов і сів біля ніг господаря. «Мені досить коня!» – сказав
тоді Іван Іванович, посміхнувшись.
Пізніше Валет
нам допоміг. Можливо, завдяки йому ми і
вижили до повернення батька з ув’язнення.
Через голод нам довелося продати
собаку мисливцю з Чорного Рогу. Валет три рази втікав від нього у Ченчики.
Перший раз весною. Убідь на той час розливалася так, що переправлялися лише
човнами до хутора. Собака переплив крижаний потік і повернувся у свій двір.
Кожного чергового разу ми поплачемо біля свого улюбленця та повертаємо
його новому господареві.
Немає коментарів:
Дописати коментар