Слуги гітлерівського режиму, що
віддано виконували каральні накази, або випереджали їх з особливою завзятістю, розтворилися
в німецькому відступі. Частина їх лишилася
живими і знайшли сховище на Заході. Післяя проведення показових судових
процесів ця тема практично стала закритою. Особливо «білими плямами» ці історії
покрилися, коли у владні крісла сіли їхні нащадки. З дивною таємничістю зник у
Холмах рукопис про діяльність холминських поліцаїв. Час пройшов, стали
доступними архівні матеріали, заговорили згодом і свідки. Отже, про діяльність
окупаційної влади та її прихильників у 1941-1943 роках буде висвітлено в подальшому
ширше. Для початку наведу факти, зібрані Сергієм Павленком, який працював над
темою «Білі плями історії».
«З кримінальних справ видно, що вони не брали участі у
розстрілах сімей активістів, євреїв, комсомольців, комуністів. Цю брудну роботу
за наказом німецького коменданта виконували німці, мадяри», – пише про певну частину поліцаїв Сергій Павленко.
Колінченко Степан Іванович
розповідав, що нікого ми з холминців не вбили.
Рядові
холминські поліцаї з гвинтівками несли патрульну службу, охороняли вночі село. Коли
у серпні 1943 року в Холмах почули фронтову канонаду, холминські поліцаї знали:
хоч на їхніх руках немає крові, сподіватися на прощення від Сталіна – все одно,
що повіситися на кінській волосині. Залишили родини й поїхали обозом на Захід. Під
Дубном на Рівненщині стали для перепочинку.
Куди далі? У Німеччину? Класти голови за Гітлера? Боже
збав!
- І тут дізналися, –
розповідає Степан Іванович, – що під
Дубном є якісь бандерівці, які не визнають і німців, і більшовиків. Такого ми
ще не чули, але це нам сподобалося, бо ми самі розуміли, що Сталін і Гітлер –
найбільші у світі підлюки.
Зі свідчень спійманого Назара Корха: "У
цьому селі нам стали розповідати про бандерівців і що вони борються за
самостійну Україну. Після цього нас викликали до
сотенного Калини і його помічника Кушніра, котрий запропонував вступити в
УПА... і розповів при цьому про мету і завдання УПА, що вона бореться проти
німців і більшовиків за самостійність України. Я та інші жандарми дали згоду і
були записані в УПА. Тут мені дали псевдонім "Сорока".
В УПА з Холмів записалося чоловік 30. За документами,
новачки-східняки, які нічого не чули про вільну Україну, штудіювали
"націоналістичну літературу". Їм читали лекції. Щодня холминці
займалися стройовою, бойовою підготовкою, охороняли села. Згодом склали
присягу, "зміст якої зводився до того, щоб бути вірним Україні і нещадно
боротися проти німців і більшовиків". Разів п’ять
брали участь у боях з німцями. Переважно нападали на відступаючих, щоб запастися зброєю. Як штаб
німецький брали, одного холминця поранило...
Із довідки архіву СБУ
холминця-бандерівця Івана Кривошея: “Банда
Докса” – курінь УПА (в якій він служив),
кілька разів брала участь у боях проти німецької армії, проти окремих її
підрозділів. З справи – у грудні
1943 року після бою з фашистами Павло Щербак потрапив у полон до німців. Три
місяці його тримали в тюрмі у Львові, потім у Перемишлі, Пистоварці. В'язня
звільнила Червона армія. І він ще встиг у її лавах повоювати в останніх боях з фашистами!
У Чорному Клині Степан Іванович підхопив коросту. Хазяйка, в якої був на постої,
порадила сходити на хутір, де жив дід-знахар. На дорозі раптом попереду побачив німців.
Швидко кинув пістолет у сніг. Помах руки
побачили німці. Почали
шукати, що кинув. Не знайшли. "Бандеровець?" - питали. Відмова їх не переконала, вони вже
готувалися розстріляти невідомого. Порятував
їхній офіцер. Він знав російську мову. Підійшов, спитав, за
що розстрілюють. Затриманий розповів, що
живе в Чорному
Клині і захворів на коросту. Показав йому тіло. Офіцер дав
команду відпустити.
Коли прийшла Червона армія,
командування УПА наказало здати зброю
на зберігання. І поселили в лісі у схроні. Було там душ
сто. Сиділи шість тижнів, доки поряд ішов бій за річку. То червоні її завоюють, то німці. Потім Колінченко з товаришем вирішили піти на фронт. Не те, що не вірили «бандерівцям», але ж , як сказали, були не сліпі.
Вистояти проти Червоної армії було неможливо, підкорилися силі. Записалися до армії, як місцеві жителі, потрапили в маршовий батальйон на підготовку. У розповіді Степан Іванович зазанчає, що вирішив там зізнатися. Далі справи
пішли по-іншому.
«Бандерівця» відправили в табір,
під Подольськ. Годували нормально.
Військовий пайок. Гадав, що
справи кепські – будуть судити. Почав
проситися, щоб краще направили на фронт,
та далі був Луганськ.
Став шахтарем, та таким, що
якось виконав план на 995 процентів. Представили до ордена. Але відповідна
служба підказала, хто і ким був, і все відмінили.
У 1946 році
судили і дали 10 років. Чотири роки пиляв ліс на Уралі. Коли туди їхав, мав 76 кілограмів, а
переводили звідти з вагою 40 кілограмів. Але вижив. Повернувся додому 1957
року. Жив у Ченчиках. Працював на будівництві клубу в Холмах і підробляв як
пічник.
Зі справи архіву СБУ
холминця-бандерівця Назара Корха: «
Бандерівці»,
дізнавшись, що Червона армія зайняла Рівне, відразу всіх обеззброїли, розставили по
квартирах, попередили, коли червоні проходитимуть, у бій з ними не вступати, бо дуже велика сила. Після
проходу Червоної армії знову
за сигналом зібратися по підрозділах і чекати вказівок. Однак Назар Корх, переконавшись у
безперспективності боротьби, адже не така сила Німеччина, а й та відступає, з'явився у
військкомат і потрапив у штрафну роту. Після поранення під Вільном, а згодом
Кенігсбергом війна для нього закінчилася».
Інакше склалася доля інших холминських поліцаїв. Дехто
з них теж були мобілізовані в Червону армію і загинули на фронті. Чимало залишилось в УПА.
Під час прочісування лісу загинув холминець Микола Єременко і 37 «бандерівців».
Переслідувані армійськими спецчастинами, упівці ховались у селах, сховах. У червні 1944 року
десять з них отримали завдання пробратися додому, в Холминський район, будити
Схід, "вести агітацію за самостійну Україну". Дійшли з труднощами.
Чиясь необережність призвела до провалу групи.
На всіх, як і на тих
холминських поліцаїв, хто після 1944-го громив німців у штрафбатах, чекали
тюрми, табори, 10 - 25-річне спокутування своїх та чужих гріхів.
Бойова діяльність УПА і « Банда Докса»
( саме по цьому формуванню проходять холминці-бандерівці
у справах архіву СБУ )
Українська повстанська армія
(УПА) — підпільна збройно-політична формація, cтворена на Заходi України у червнi 1941 року
представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942
року назву перейнято ОУН. Головне завдання УПА – оборона та звільнення
українського населення як від німецької, так і від радянської окупацій. УПА
діяла по 1953 рiк, коли активнi її дiї припинено, а окремi вогнища спротиву
дiяли впродовж 1950-60-х рокiв. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був
генерал Роман Шухевич.
Територіально УПА ділилася утроє:
УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київської областей);
УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської
і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина,
Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької
областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи – на тактичні відтинки.
Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.
***
Перші загони під назвою
УПА—"Поліська Січ" створив з вибухом Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі
поліського села Олевського для боротьби з більшовиками, які декілька років
раніш, разом з німцями, окупували Польщу. З осені 1942 року почали паралельно
створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерoю, що також прийняли
назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ"
Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючись на
мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. З Бульбою
співпрацювали члени ОУН під керівництвом А.
Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та
Володимирщини.
УПА постала на Поліссі й
Волині передусім як для оборони
населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими
партизанами, які взимку 1942—43 років наступали з білоруських лісів, грабували
населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії. Творці УПА розглядали її як можливий зародок
реґулярної української армії.
На 1944 рік в УПА-Північ були такі курені:
курінь — командир «Сторчан», курінь — командир «Мамая», курінь — командир
«Довбенко», курінь — командир «Птах», курінь — командир «Бистрий», курінь —
командир «Докс», курінь — командир
«Бувалий», курінь — командир «Лихо», курінь — командир «Макс», курінь —
командир «Саблюк»,
У квітні 1944 р. більшовики
згуртували на відтинку Шепетівка – Рівне – Збараж великі сили своїх військ і в безустанних боях
з поодинокими відділами УПА замкнули в "котлі" Гурбенських лісів
більшість відділів північної частини УПА-Північ під командуванням к-ра Ясеня, а саме: курінь Сторчана, курінь
Мамая, курінь Дика, курінь Докса,
курінь Довбенка, курінь Бувалого, курінь Андрія-Шума, курінь Залізняка та сотню
Ваньки, разом близько 5.000 бійців УПА. В наступ проти тих частин УПА кинуло
більшовицьке командування 5 бригад НКВС, силою 30.000 бійців з гарматами,
танками і літаками.
Провідником 1-ї Київської
округи УПА був Микола Свистун. 8 грудня 1944 року, важкопоранений у сутичці
зі спецгрупою НКВС у Кремянецько-Дубнівських лісах Микола Свистун підірвався
гранатою , щоб не потрапити в полон. Нагороджений Золотим Хрестом за Бойові
заслуги 1-го класу. Після його смерті , його частини очолив Семен Котик, «Докс».
Робота частинами НКВС по
знищенню загонів «бандитсько-повстанського елемента» розпочалася з травня 1944
року. Згідно з їхніми донесеннями 15
травня 1944 року було ліквідоване угрупування чисельністю до 120 осіб.
Встановлено, що керівником «банди» був дехто «Докс», котрий зник у невідомому
напрямку. Згодом з’вилися дані про загибель у Рівненській області начальника штабу УПА-Південь
Семена Котика – «Докса».
На переломі 1943 – 44 років УПА
була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000
осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту,
вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20 – 25 тисяч осіб. Для
читача маємо зазначити, що партизанське з’єднання О.Ф.Федорова навесні 1943 року налічувало
півтори тисячі осіб.
***
Волинська різня
В УПА було вирішино позбутися
всіх небажаних елементів, які становили би
навіть потенційну загрозу. Зокрема, було вирішено ліквідувати всіх комуністів,
співпрацівників з німцями, а також
поляків, від яких УПА могла очікувати щонайбільше ворожої нейтральності.
Перший удар українських
партизанів-«бандерівців» був спрямований
проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в
службах охорони лісів і державних маєтків (ліґеншафтів). Поступово вони
поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів
міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення.
У попередньому розділі я приводив факти: 4 липня 1943 року загін ім.Сталіна
дійшов до залізниці Ковель – Сарни, в районі
села Троянівка на Волині, але перейти її не зміг, наткнувшись на ворожий
опір.У цьому районі «сталінці» вперше зіткнулися з великою неприязню місцевого
населення. Люди старалися уникати зустрічі з радянськими партизанами.
Працюючи над цією темою, мені
стало відомо, що станція Троянівка розташовується за 40 кілометрів від села
Полиці (нині Володимирецького
району). Село Полиці - батьківщина
мого товариша Олега Стельмаха, з яким ми разом навчалися в педагогічному училищі.
У черговий раз зв’язавшись з ним, поставив запитання про події тих часів. Як
стало відомо, родина Олега зазнала випробувань.
З розповіді Олега Стельмаха:
«До війни наше село було під владою
Польщі. Після включення до УРСР у 1939 році територія потрапила під радянське
панування. Багато сіл все ж лишалися «польськими» – заселеними поляками. Вони мали якісний реманент, більше
землі. Українські села зазнавали постійних утисків, біднішали і доводилося
батракувати на поляків. Таким чином українці потрапляли під тиск з обох боків.
Мій дід служив у свій час у кавалерії
польського війська. Потім сидів у польській в’язниці, бо тютюн виростив без
дозволу. Комісари судили, бо він без дозволу скосив зерно, щоб не забрали совіти. З початком війни відпустили, і дід
пішов на фронт у Червону армію.
Бабуся розповідала, що німці, якщо бачили у дворі
дітей, то не заходили. «Бандерівці» приходили і повідомляли, куди нести
продукти для повстанців, самі нічого не брали. Федорівці грабували усіх. У неї
застрелили кабана і забрали, туша так і
валялася на узліссі, доки не зіпсувалася. Не звертали увагу ні на дітей, ні на
стареньких.
Через дорогу від дідової хати проживала
баба Кулина. Вона була зв’язковою у повстанців. Прала таємно їм одяг, допомагала, чим могла. Коли
повстанці отримали наказ скласти зброю і перейти на таємне положення, у неї
переховувався один з провідників Колківської повстанської республіки «Моряк». Під
п’ятдесяті роки НКВС вислідили його і вбили. Ту хату згодом купив один чоловік.
Коли проводив ремонт, то знайшов під піччю криївку – ціла кімната була в землі.
Колківські повстанці і партизани-федорівці
діяли саме на території нашого району. Потім,
протягом 1943-1944 років, фашисти та більшовицькі партизани повністю та
частково спалили понад 70 сіл і знищили повстанців. Не йшли колківці, як і
тисячі, мільйони українських борців завойовувати чужі землі, забирати чуже
майно, а боронили свою хату, своїх дітей, рідну землю».
Ведення антипольської акції
було пов'язане з дезертирством кількох тисяч українських поліціантів, що
приєдналася до УПА, тим самим збільшивши їх сили. Точно не відомо, що до цього
спричинило, проте є підстави вважати, що це сталося через втручання у ситуацію
радянських партизанів. Зокрема, у звіті командира радянської партизанської
бригади спеціального призначення полковника Антона Бринського, який був
підпорядкований військовій розвідці Червоної армії, той написав, що йому
вдалося встановити контакти з українськими партизанами (УПА) й він вирішив штовхнути
їх на боротьбу з німцями: «Шляхом
провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали
арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс. Це
призвело на Волині до вибуху повстання проти німців».
Бринський також визнавав, що радянські
партизани розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли
до УПА.
Немає коментарів:
Дописати коментар