Розвиток цієї історії розпочався
з фотографії в Холминському музеї. Під світлиною короткий напис: « Мелашенко
Д.Ф. Загинув у жовтні 1941 року, обороняючи Москву». Стало цікаво, як доля занесла цього юнака
під «славну Москву». Розпочався пошук.
Мелашенко Дмитро
Федорович
(1923 – 1941)
Прізвище Мелашенка Дмитра Федоровича 1923 року
народження, мешканця с. Ченчики Холминського району Чернігівської області
вдалося знайти у списках курсантів Московського Червонопрапорного піхотного
училища ім.ЗС
РРФСР. Курсанти
загинули під час оборони Москви під селом Парфеньково Волоколамського району 17
листопада 1941 року.
З 12 жовтня по
16 листопада курсанти отримують звання
лейтенантів і нагороди відразу на
передовій. Шість нагород з 12 по 27 жовтня – під
Яропольцем, 16 нагород з 27 жовтня по 30 жовтня – за прорив другої лінії
оборони і відхід, 16 нагород – за нічний бій під селом Соф’їно 4
листопада, 6 нагород – за контрнаступ під Парфеньково
16 листопада 1941 року…
12 листопада 1941 року курсанти стали
лейтенантами, а 16 листопада – початок трагедії курсантського полку. За тиждень від полку залишаться дві неповні роти.
Обставини на фронті: противник закінчив перегрупування,
підтягнув резерви для вирішального наступу на Москву. Метою зриву зосередження
німецько-фашистських військ на волоколамському напрямку, поставленою командувачем Західним фронтом
генералом армії Жуковим, був наказ
командувача 16-ю армією нанести удар у фланг і тил волоколамської групи противника. В
нанесенні удару повинен був брати участь і курсантський полк силами посиленого
батальйону. Він наносив удар на Парфеньково, що недалеко від недавньої
дислокації полку села Ярополець. Для забезпечення проходу наступаючих військ
(танкової і кавалерійських дивізій) були частково зняті мінні поля, які потім
не вдалося повністю відновити через швидкоплинність подій, що послабило оборону
полку на другому рубежі. Втрати полку 16 листопада 1941 року стали
катастрофічними.
Мелашенко Дмитро Федорович числиться
серед зниклих безвісти полку під
Парфеньково. Його імені у похованнях Волоколамського району немає.
***
За
додатковою інформацією про родину Дмитра я звернувся до Мальчик Єлизавети Іванівни: " Митя – мій одноліток, ми разом до школи ходили в Ченчиках. І жили поруч, біля школи.
Школа була чотирирічка. Вчитель був у
нас один на всі класи – Євгеній Костянтинович, з Жуклі. Він був без
ноги, як добирався до Ченчиків? Та коли
було бездоріжжя, вчитель
квартирував у брата мого діда Андрія Яковича Мальчика.
Старші вже
ходили до
школи
в Холми. Митя і його старший брат Василь були військовими перед війною. Батько хлопців, Федір, був лісником. Коли
прийшли німці, то хтось доніс у поліцію на їхню сім'ю. Одого разу прийшли
поліцаї і забрали його з дружиною Євдокією,
матір Миті і Василя. Обох розстріляли в
«майському» лісі.
Очвидно,
за те, що діти були офіцерами.
Після
війни Василь приїзджав у Ченчики. Батьківська хата стояла пустою. Він зупинився
у свого дядька Якова Івановича. Туди
зізвав знайомих, фронтовиків. Було застілля, гармошка. Ми дівками були, то
також там крутилися. Василь був якимось військовим начальником. До нього всі
ставилися по-особливому – кремезний
чоловік був".
Після цїєї розповіді я знайшов у
списках страчених фашистами за Холмами у 1942 році прізвища Мелашенка Федора
Никифоровича і Мелашенко Євдокії Романівни. Лишилося дізнатися про згаданого
Єлизаветою Іванівною їх старшого сина
Василя.
Мелашенко Василь
Федорович
(1921)
У списках про нагородження, відповідно до фронтового наказу 4-го Українського фронту, вдалося знайти
Мелашенка Василя Федоровича.
Капітан був нагороджений медаллю "За
відвагу" і орденом Червоної Зірки.
На основі
пошукового досвіду і форми викладеної інформаціїї про капітана Мелашенка, мені стали зрозумілими слова Єлизавети Іванівни: « Василь був
якимось військовим начальником. До нього всі ставилися по-особливому
– кремезний
чоловік був". Це – “СМЕРШ”.
Нагородження проведені згідно з наказами штабу фронту. Вся інформація, яка записується в нагородних
листах – під грифом «Таємно».
Зазначення року народження, з характерною для даної служби точністю – 18.12.1921 р.н. І лише короткий витяг, про суть
подвигу з нагородного листа, повністю підтвердив військовий фах Василя
Федоровича:
"У боях з
німецькими окупантами бере участь на посаді оперуповноваженого по
обслуговуванню військових частин. Під час оборони Сталінграда з початку
і до закінчення ліквідаціїї німецького угрупування в цьому районі в особливо
складних обставинах вів рішучу боротьбу з дезертирами, боягузами, панікерами і
зрадниками Батьківщини.
Декілька чоловік,
перейшовших з боку противника, у
цей період ним було затримано і в подальшому викриті як агенти німецької
розвідки..."
Діяльність органів фронтової контррозвідки в роки Другої світової війни
має три правди. У кожної з них – своє право на існування.
Одна – “окопна”. Друга – правда, яка збереглася у спогадах ветеранів – військових чекі-стів і тих, хто з ними пересікався. Третя – в залежності від того, чим для них
скінчи-лося
спілкування з "особістами".
Воювати контррозвідникам довелося з перших
днів війни, розраховуючи лише на себе. Якщо їх колеги з інших підрозділів НКВС могли отримувати
вказівки від начальства про те,
що робити в "особливих умовах", то військові контррозвідники( оперуповноважені,
обслуговуючі військові підрозділи) діяли автономно. Відповідно до свого обов’язку вони боролися з
дезертирами, панікерами, ворожою агентурою. У випадках загибелі або важкого
пораненя командира підрозділу контррозвідник зобов’язаний був не лише замінити військового
начальника, але і при необхідності підняти бійців в атаку.
19 квітня 1943
року військова контррозвідка була виведена в окремий
підрозділ з надзвичайними повноваженнями – “СМЕРШ” (скорочення від "смерть
шпіонам").
***
Не всім ченчанам вдалося зустрітися за післявоєнним
святковим столом. З подальшої розповіді Єлизавети Іванівни стало відомо, що
доля мешканців Ченчиків, про яких піде
розповідь далі, після спілкування з "особістами" привела до штрафбату.
"До
війни головою колгоспу "Червоний партизан" у Ченчиках був Мелашенко
Василь Маркович, – продовжила розповідь старенька. – Мій
батько, Мальчик Іван Іванович, працював першим головою колгоспу "Червоний партизан", потім
перейшов у лісництво, працював у млині.
Коли люди приносили молоти своє зерно у млин, то частина борошна лишалася як
плата за роботу. Називалася ця частка "мірчук". Василь
Маркович і батько пригледіли у Холмах красивого коня. От вони і вирішили його придбати для
колгоспу за "мірчуки", хоча зібрані "мірчуки" потрібно було
здавати в державу. Згодом хтось доніс про появу красеня жереба у нашому колгоспі.
Голову колгоспу і батька арештували.
Василя Марковича Мелашенка засудили до
розстрілу, але потім помилували, давши 10 років тюрми. Через рік
голова колгоспу і батько
повернулися в Ченчики. Чому їх відпустили – не знаю, можливо, для
переселення разом з усіма у
Фінлян-дію.
Переселялися до
Фінляндії ми вже з новим головою колгоспу – Пилипенком Семеном Івановичем. Товарними вагонами везли з собою
корів, реманент, 12 коней, серед яких і наш красень жереб. Це вже там його
забрали військові на фронт разом з рештою коней, коли війна почалася. Нам
залишили лише одну конячку. Згодом на фронт, під Ленінград, пішов Семен Іванович
Пилипенко, невдовзі – і
мій батько Іван Іванович Маличик з рештою чоловіків. Головувати в новому
колгоспі лишили мене.
Василь Маркович
Мелашенко до Фінляндії з нами не переселявся".
В попередній розповіді старенька згадувала,
як аргументували її призначення: "Твій
батько головував після Пилипенка. Ти молода. За кращу оранку премійована
костюмом – ось
тобі і бути головою".
Старенька з того складу, хто і до
наших днів ще боїться грізної руки сталінських "особістів". У попередній статті описано, як
Єлизавета Іванівна здала в блокадному Ленінграді військовим останнє зерно,
печатку і дві автомашини з колгоспу. Та
лише нещодавно
вона зізналася. Видається, печатку військові забирати відмовилися. Тому Єлизавета
ховала її і берегла, як тільки могла. Печатка була з нею у 1941 – 1942 роках під час блокади . Далі
"мандрувала" на Урал. З Уралу в 1944 році повернулася до Ченчиків.
Село вже стало бригадою колгоспу "Червоний маяк", і дівчина боялася признатися за
печатку:" Навісять на мене зникнення колгоспу
і посадять у тюрму. Тому вкинула печатку у піч – і все".
Так у печі старенької хати згорів останній
"релікт" ченського колгоспу "Червоний партизан".
Мелашенко Василь
Маркович
(1906 – 1943)
На основі попередніх розповідей стало
цікаво, як же склалася доля Василя Марковича. Розпочався пошук.
На анкеті Мелашенка Василя Марковича, з
обліку загиблого і зниклого
безвісти рядового і сержантського складу Червоної армії, записана резолюція
холминського районного військового комісара майора Мазура : " Добровільно служив у німців
старостою. Після звільнення території був призваний в Червону армію і на шляху
до військової частини втік. Іншими даними відділ не володіє. Вважаю можливим
зачислити зниклим
безвісти у вересні 1943 року".
З розповіді Єлизавети Іванівни:
" Перший шлюб у Василя Марковича чомусь не склався. Дружина Палагея , з їхнім
сином Федором, повернулася жити до свого батька Мелаха Фоковича Мальчика. Згодом Мелашенко Василь Маркович одружився з
Марією Павлівною. У них народилися дві дочки. Усело Ченчики я повернулася вже в
кінці війни, та люди говорили, що він оберігав ченських людей, коли був
старостою".
Наступний документ пролив світло на таємницю зникнення
Василя Марковича Мелашенка. Він
датований 9 листопада 1951 року. У документі чотири додатки з
підтверджен-нями загибелі Мелашенка В.М. 15 жовтня 1943 року в
бою на березі Дніпра, під селом Лоєво у Білорусії.
До документа додються протоколи свідків.
Батько Василя Марковича, Мелашенко Марк
Лукич,
1878 року народження, розповів, що син у
1941 році
був призваний до Червоної армії. Потім потрапив у полон і на початку 1942 року, втікши з полону, повернувся додому в село Ченчики,
де проживав до вересня 1943 року. Працював при Холминському спиртовому заводі
завгоспом.
У вересні 1943 року знову був призваний в
армію, звідки не повернувся. Його дружина Мелашенко Марія Павлівна отримала від
чоловіка одного листа, але лист не зберігся. Одна дочка Василя вже заміжня і
проживає у Ленінграді, а друга навчається у 9 класі Холминської середньої
школи.
Марк Лукич назвав прізвища свідків бою, в якому загинув його син.
Мешканець села
Олешні Омеляненко Микита Павлович, 1904 р.н., розповів, що разом з Василем Марковичем був в одній армійській штрафній роті. Номера
штрафної роти вже не пам’ятає, та у наступ при форсуванні Дніпра 14 і 15 жовтня
1943 року вони йшли
разом з 43-м стрілецьким полком. На правому березі від вибуху однієї міни були вбиті Мелашенко Василь
Маркович і Мелашенко Мойсей Данилович.
Тесляр з села
Олешні Іван Денисович Кукуюк, 1912 р.н.,
розповів, що він був в одному 218-у армійському запасному стрілецькому полку з
Василем Марковичем. Далі їх направили в 43-й стрілецький полк. У ніч з 14 на 15 жовтня 1943 року на правому березі Дніпра Мелашенко
Василь Маркович був убитий однією міною разом з Мелашенком Мойсеєм Даниловичем. Тіла
загиблих він бачив особисто, але поховати їх не довелося – підрозділ пішов далі переслідувати
ворога.
Колгоспник із
села Олешні Черниш Яків Данилович, 1902 р.н.,
розповів, що був санітаром при санчастині 43-го стрілецького
полку. За розповідями товаришів, Василь Маркович був
у штрафній роті названого полку. 15 жовтня 1943 року штрафники форсували річку
Дніпро. Мелашенко Василь Маркович був серед наступаючих. Коли Яків Данилович у ніч з 15 на 16 жовтня
перейшов на правий берег річки, то серед тіл убитих впізнав Мелашенка Василя
Марковича і поруч з ним лежало тіло вбитого Мелашенка Мойсея Даниловича. Тіла
загиблих були підібрані і поховані похоронною командою .
Звільнення
Білорусії розпочалося на Гомельщині. Форсування Дніпра почалося 22 – 23 вересня 1943 року в районі селища Комарин, але створити там плацдарм для
подальшого наступу не вдалося.
Командувач Білоруського фронту Рокосовський виконує обманний маневр і
надзвичайно приховано
від противника перекидає війська фронту під Лоєв. Саме тут, південніше Гомеля,
починається масштабний головний удар. У форсуванні Дніпра біля Лоєва в
авангарді наступу була 65-а армія Павла Батова.
Армія отримала тисячі солдатів за
рахунок мобілізації. До цієї армії увійшли мешканці Холминського району, які були призвані у
вересні 1943 року. Значна частина їх загинула саме на Дніпрі – під Лоєвом.
Холминці увійшли до складу 106-ї
Забайкальської стрілецької дивізії. Частина – 43-го стрілецького полку дивізії, частина – до інших полків. Та багато чоловік потрапили до 218-го армійського запасного
стрілецького полку. Це був особливий полк. Підрозділ був армійського
підпорядкування. До нього зараховували всіх, хто потрапив під сумнів "особістів".
Сюди потрапляли оточенці, хто в перші дні війни не пробилися до своїх, а осіли
в селах на окупованих ворогом територіях.
Вони були винними, але відмовитися від
них не могли – дивізії потребували
поповненя. Головною специфікою полку було також
поповнення штрафних рот та штрафних батальйонів, якщо
"спливали" відомості про спів-працю бійця з німцями.
На даний час списки по цьому полку під грифом «Таємно». Відомо, що лише звіль-нених
з полону на укомплектування частин армії – через полк – пройшло
5218 чоловік сержантського і рядового складу.
Тож, напередодні форсування Дніпра, під Лоєв було кинуто нові штрафні роти і
батальйони, частина з яких поповнилася і мобілізованими з Холминщини. До 11-го окремого дисциплінарного батальйону (11-й
штрафбат) потрапив і Мелашенко Василь Маркович.
15 жовтня 1943 року частини дивізії форсували Дніпро. На форсування
річки пішло три години. За цей час бійці не лише заволоділи першою траншеєю противника,
але і розширили плацдарм. На кінець дня він уже став 3 км по фронту і 2 км у
глибину. Першими йшли штрафники. Більше того, за деякими даними, саме невелика група з 7 штрафників змогла першою закріпитися на західному березі
Дніпра. Бійці зайяли ближню висоту, око-палися
і встановили червоний прапор.
На світанку фашисти спочатку відкрили поверховий мінометний вогонь, а потім пішли у атаку. Вступивши у
ближній бій, штрафники відкрили вогонь. Не давши противникові отямитися, вони змели наступ, вірвалися у першу ворожу траншею і в
рукопашній бійні захопили її. Під прикриттям бою на плацдарм переправилися й інші підрозділи дивізії.
На 12.00 штрафні роти взяли висоту 130,8. Ця "безіменна
висота" для багатьох з бійців стала братською могилою. На цій висоті
лишився і Мелашенко Василь Маркович.
У штрафников один закон, один конец -
Коли-руби фашистского бродягу!
И если не поймаешь в грудь свинец,
Медаль на грудь поймаешь "За
отвагу"...
Считает
враг - морально мы слабы.
За ним и лес, и города сожженны.
Вы лучше лес рубите на гробы -
В прорыв идут штрафные батальоны!
В. С. Высоцкий. «Штрафные батальоны»
***
" Мати Василя Марковича була домогосподаркою у пана
Полякова: доглядала панянок.
– пригадала Єлизавета Іванівна. – Його маєток був поруч з Ченчиками.
Те місце і тепер називається "Полякове",
біля роздоріжжя Рейментарівка –
Богдалівка – Ченчики. Там був ставок, а тепер болото "Люта". Всі жителі Ченчиків працювали до створення
колгоспу у Полякова. Після революціїї пана вигнали, маєток розтягнули. Ще довго
там лишалася бузкова діброва і алея до
ставка.
Так ось у Василя
Марковича була ще сестра Катерина. Перед війною вона приїзджала у Ченчики вже військовим лікарем, у формі. Чи лишилася живою після війни, не знаю".
Мелашенко
Катерина Марківна
(1902)
Останні
відомості про Катерину Марківну вдалося знайти. У 1985 році вона проживала в
Кубанській області і була нагороджена орденом Вітчизняної війни 1 ст. в честь
40-річчя Перемоги.
Мелашенко Катерина Марківна – майор медичної служби, старший лікар
220-го армій-ського запасного стрілецького полку у жовтні 1943 року
нагороджена медаллю "За відва-гу". В тому ж
році нагороджена медаллю "За оборону Ленінграда".
У 1931 році Мелашенко Катерина Марківна розпорядженням ЦК ВКП(б)
направлена в Червону армію. З цього часу вона – військовий
лікар. У 1941-1942 роках Катерина Мар-ківна брала участь у бойових діях на
Ленінградському та Волховському фронтах. Отримала поранення
21 серпня та 2 листопада 1941 року.
У 1940 році 8-а армія увійшла до складу
Прибалтійського Особливого військового округу. Зранку 22 червня 1941 року
війська армії вступили у тяжкі бої з переважаючими силами німецьких військ на Шяуляйському напрямку, вели запеклі оборонні
бої на території Естонії. На початку вересня 1941 р. війська армії вели бої на
ближніх підступах до Ленін-града, утримуючи Оранієнбаумський плацдарм, який зіграв важливу
роль у битві за Ле-нінград.
На початку листопада війська
тримали плацдарм на Неві у
Московської Дубровки («Невський п'ятачок»). Протягом листопада – грудня 1941
року частини фронту вели запеклі
наступальні бої з метою прориву блокади Ленінграда.
У кінці січня 1942 року війська 8-ї армії переправилися по льоду
Ладозького озера на Волховський напрямок, займали оборону
на рубежі від південного узбережжя Ладозького озера до Кіровської залізниці.
Далі діяли в складі фронтового ударного угрупування
в
Си-нявинській наступальній операції Волховського фронту. У січні 1943 року армія брала участь у
прориві блокади Ленінграда.
У січні 1944 р. польове управління армії з армійськими частинами було
перекинуто в район на захід від Новгорода. Армія брала участь у Новгородсько-Лужській наступальній операції. У березні –
червні 1944 року 8-а армія займала оборону на Нарвському
плацдар-мі, а в липні брала участь у Нарвській наступальній
операції. У вересні 1944 року визволяла материкову частину Естонії. У жовтні –
листопаді 1944 року війська армії у взаємодії із
силами Балтійського флоту провели Моонзундську
десантну операцію по звільненню островів Моонзундського архіпелагу. До кінця
війни війська 8-ї армії виконували завдання
оборони узбережжя Естонії.
***
Немає коментарів:
Дописати коментар