17. ПАРТИЗАНСЬКІ ДОЛІ

  

     Продовжуючи розповідь  про подальший рух партизанського з’єднання у серпні – вересні 1943 року, можна сказати, що вихід був надважким. Партизани пройшли три непрохідні болота. Німці переслідували постійно. Прикривала відхід з’єднання 4-а рота холминців із загону ім. Сталіна. Бійці роти також несли на руках поранених. Командир взводу Іван Михайличенко йшов останній і особисто прикривав колону з кулеметом.

    М. Попудренко писав:

    «Люди лишалися голодними…У дорозі відсіялося декілька чоловік. Дуже тяжко нести ранених».

   Саме цей стислий запис – у дорозі відсіялося декілька чоловік – із  запису в щоденнику командира загону ім. Сталіна спробую  розширити.

Іскевич Ганна Іванівна

      

Ганна Іванівна  Іскевич  пройшла з Холминським партизанським загоном ім. Сталіна увесь бойовий шлях бійцем-медсестрою.

       Нагороджена орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу»,  «Партизан Вітчизняної війни 1 ст.», «За доблесну працю».

       У 1940 році Ганна Іванівна закінчила Прилуцьку фельдшерсько- акушерську школу. Часи були тоді тяжкі. Ганна була сиротою і, коли вчилася, то, бувало, пухла від голоду. Закінчивши  школу на відмін-но, отримала право вибору на роботу, та, не вагаючись, поїхала, так би мовити, «куди пальцем ткнула».  Направили працювати в село Шишківку. Через рік – війна. Молодою дівчиною у серпні 1941 року   пішла в партизани.

Бардаков Андрій Семенович

       

                                                                                 

       Бардаков Андрій Семенович пройшов з Холминським партизанським загоном ім. Сталіна бійцем увесь бойовий шлях.

       Нагороджений  медалями «Партизан Вітчизняної війни 1 ст.», «За перемогу над Німеччиною», «За доблесну працю».
       До 1933 року працював у колгоспі «Більшовицький шлях» с. Шишківка. З 1933 року по 1936 рік Андрій Семенович проходив військову службу в Червоній Армії курсантом полкової школи, далі – командиром стрілецького відділення 133-го залізничного полку. Після армії був головою колгоспу у своєму селі Шишківка. З 1938 по 1941 рік – головою сільської ради. В 1941 році його обрано народним суддею Холминського району. Далі – війна.

Олена Дмитрівна ГРІНЧУК (1920)

    Ветеран Другої світової війни. У складі Червоної армії воювала на Південно-Західному, Калінінському та 2-у Прибалтійському  фронтах із червня 1941 року до травня 1945 року. Старший сержант медичної служби Олена Дмитрівна Грінчук  була медичною сестрою відділення армійського шпиталю № 2021 3-ї ударної армії.

     Нагороджена медаллю «За бойові заслуги».

Микола Кирилович ЛАНТУХ (1915)

                                          

     Ветеран Другої світової війни. Фельдшером санітарної роти1313-го стрілецького полку 173-ї Оршанської стрілецької дивізії Лантух Микола Кирилович воював на Західному та 3-му Білоруському фронтах у складі військ Червоної армії.

Нагороджений орденом  Червоної Зірки.

     У серпні 1941 року Микола Кирилович отримує поранення. Відомості про його подальшу службу стають відомими з даних 173-ї Оршанської стрілецької дивізії, в якій він пройде фронтовими дорогами фельдшером санітарної роти.

    З 9 серпня 1943 року дивізія вступила в бій у складі 33-ї армії Західного фронту, наступаючи по розтерзаній землі Смоленщини і Великих Лук. Пробиваючи оборону противника під містом Вітебськом, 173-я дивізія вела тяжкі кровопролитні бої. Втрати були великими: в ротах часом лишалося по 12-14 бійців.

Василь Йосипович Терещенко( 1897 )

     У 1939 році призваний до Червоної армії. Під час радянсько-фінської війни надавав допомогу пораненим та хворим військовим. У 1940 році нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

    На початку радянсько-німецької війни Василь Йосипович працював хірургом 1113-го евакуаційного шпиталю в місті Тула. У жовтні 1941 року шпиталь був передислокований у місто  Енгельс під Сталінград. Спочатку заклад був розрахований на 200 ліжок. У подальшому за неповних два роки через шпиталь пройшло майже 7000 поранених та хворих, а на кінець роботи шпиталю число ліжок виросло до 600.

    З 1943 року майор медичної  служби, старший хірург Терещенко Василь Йосипович продовжив роботу в евакуаційному    

шпиталі № 1689 3-го Українського фронту. З 1945 року надавав медичну допомогу в евакуаційному шпиталі № 3531 цього ж фронту.

    Весною 1945 року Терещенко Василь Йосипович нагороджений орденом Вітчизняної війни IIст.

Андрій Романович Соломко( 1913 )

     Ветеран Другої світової війни. У складі Червоної армії воював на Південному та 1-му Українському фронтах з жовтня 1941 року до травня 1945 року.

     У званні майора медичної служби  Соломко Андрій Романович був командиром медичної роти 249-го окремого медично-санітарного батальйону 127-ї стрілецької Чистяківської  дивізії.

     Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і орденами  Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ст., Вітчизняної війни I ст.

     До липня 1943 року 127-а стрілецька дивізія тримала оборону по річці Міус. Дуже укріплений рубіж противника, так званий «Міус-фронт» або «Голуба лінія», був  надзвичайно укріпленим. Радянські війська двічі намагалися прорвати кордон «Міус-фронту»: з грудня 1941 по липень 1942 року, і з лютого по серпень 1943 року. Їм це вдалося лише в серпні 1943 року в ході Донбаської наступальної операції, коли війська Південного фронту прорвали німецький рубіж оборони в районі селища Куйбишеве. За деякими даними, загальні втрати Червоної армії на «Міус-фронті» (убиті, поранені, полонені і зниклі безвісти) склали більше 800 тисяч осіб.

Холми - 1947 рік

      На  1947 рік відновлюється робота медичних закладів. Районний відділ охорони здоров’я очолює завідуючий хірургічним відділенням Холминської районної лікарні Соломко Андрій Романович. Головним лікарем лікарні знову стає Терещенко Василь Йосипович. Лікарня отримала  персонал,  який набув великого досвіду фронтової медичної практики.

      У 1947 році в районі почали працювати Холминська районна лікарня, 18 медично-санітарних пунктів, 2 аптеки, 4 амбулаторії. Районна лікарня розрослася до 50 ліжко-місць ( повна версія історії Холминської лікарні  на стор. 000).

       У цьому році особливого статусу набуває лісовий масив «Холминська дача», який у селі зветься «Майський ліс»: «На основі постанови Ради Міністрів СРСР від 18 вересня 1946 року ряд лісових дач Холминського району віднесено до лісів першої групи, так званих зелених зон. До таких віднесено урочище «Борок» квартали 13 і 14 площею 94 га і  «Холминська дача» від 7 по 12 квартали включно площею 306 га. Забороняються будь-які рубки і випас худоби. Вони мають призначатися для відпочинку трудящих».

Холми - 1946 рік

      У 1946 році відновлюють роботу організації та установи районної структури. Вже працює районна аптека – завідуючий Беліцький, маслозавод – директор Х. Комар, контора райзаготскоту – керуючий О.Деньгуб.

      Розпочало роботу Холминське лісництво – лісничий І.К.Рудяк.

      Контора  лісництва  розміщалася неподалік сучасної автостанції. Поруч тулилася невелика конюшня і господарське приміщення. Після будівництва нової контори лісництва, проти лісозаводу, старе приміщення контори було переведено під житло. Лісопильний завод  належав лісництву. Під час війни він був зруйнований вщент, оскільки приміщення всі були дерев’яними. На верстати для розпилювання деревини тоді обертовий рух передавався за допомогою довгих пасів  від парового двигуна. Цей механізм був змонтований на основі локомотива, тому даний металевий витвір прогресу і вцілів. Ось що писала газета «Соціалістичним шляхом»: «Під час війни Холминський лісопильний завод був зруйнований.  На території залишився лише розбитий двигун. Восени 1946 року почали відбудовувати завод. Ремонтна бригада на чолі з механіком Гутніком відремонтувала двигун.Частини для ремонту виготовляли на місці».

Холми - 1945 рік

      У 1945 році редактором районної газети «Соціалістичний шлях» назначено Костюченка Тимофія Яковича. Виконувача обов’язків редактора Солохненка Івана Порфировича переведено на  пропагандистську роботу, він очолив райкомівський відділ пропаганди і агітації. Корінні зміни відбулися і у верхніх ешелонах керівництва району. Першим секретарем райкому партії призначено Єременка Григорія Лазаровича, його місце на посаді голови виконкому Холминської районної ради посів Заболотній Яків Романович. Другим секретарем райкому призначено Носа Андрія Якимовича. Керівництво райкомом комсомолу доручено Радичу. Районний відділ освіти очолив Защита Петро Гаврилович. Відділом держзабезпечення в районі став опікуватися Назаренко Василь Романович.

Холми - 1944 рік

      Після звільнення Холминського району  від окупаційного режиму гітлерівської Німеччини у Холмах знову формуються радянські органи управління. Ключові посади у керівництві отримують колишні партизани. Головний орган влади – Районний Комітет Комуністичної Партії більшовиків України очолив Гузяр Федот Кирилович, виконком Холминської районної Ради депутатів трудящих – Єременко Григорій Лазарович, Холминський райком ЛКСМУ – Денисенко Прохор Никифорович. Створюється районний відділ  заготівель (РВЗ), на який покладено завдання відновлення роботи господарств району для сприяння армії і фронту. Завідуючим відділом призначено Рудяка (з осені 1944 року призначено Заболотнього Якова Романовича, Рудяк очолив колгосп «Червоний маяк»).  До виконання обов’язків голови сільської Ради знову приступив Єременко Михайло Демидович.

1.ХУТОРЯНИ

                          

    Розвиток цієї історії розпочався з фотографії в Холминському музеї. Під світлиною короткий напис: « Мелашенко Д.Ф. Загинув у жовтні 1941 року, обороняючи Москву».   Стало цікаво, як доля занесла цього юнака під «славну Москву». Розпочався пошук.

Мелашенко  Дмитро  Федорович

(1923 – 1941)

    Прізвище Мелашенка Дмитра Федоровича 1923 року народження, мешканця с. Ченчики  Холминського району Чернігівської області вдалося знайти у списках курсантів Московського Червонопрапорного піхотного училища ім.ЗС РРФСР. Курсанти загинули під час оборони Москви під селом Парфеньково Волоколамського району 17 листопада 1941 року.

     Зі статті «Кремлівський полк, зниклий безвісти» стало відомо, що курсанти, як резерв Західного фронту, були негайно кинуті на зупинення ворожого прориву. На початку жовтня 1941 року вони вступили в бій на другій лінії оборони під Яропольцем.

З 12 жовтня по 16 листопада курсанти отримують звання  лейтенантів і нагороди відразу на передовій. Шість нагород з 12 по 27 жовтня – під Яропольцем, 16 нагород з 27 жовтня по 30 жовтня – за прорив другої лінії оборони і відхід, 16 нагород – за нічний бій під селом Соф’їно 4 листопада, 6 нагород – за контрнаступ під Парфеньково 16 листопада 1941 року…

2.ХУТОРЯНИ

                             

    Після написання цієї історії я розповів Єлизаветі Іванівні про нові відомості щодо загибелі  Мелашенка Мойсея Даниловича. Старенька пригадала:"Мелашенко Данило в останні роки сторожував млин у Ченчиках. Його сини Мойсей і Василь були військовими офіцерами. Живим лишився лише Василь. Після війни він приїзджав у Ченчики. Служив у авіації під Москвою. В кінці 1980-х Василь Данилович загинув під час пожежі. Кинувся до квартири рятувати свого улюбленого кота, а двері защепнулися ..."

    Про Мелашенка Василя Даниловича, 1924 року народження, вдалося встановити, що 16 листопада 1985 року він нагороджений орденом Вітчизняної війни 2ст. в честь 40-річчя Перемоги.

Мелашенко  Мойсей Данилович

                                                               (1908 - 1943)

    У рядах Червоної армії Мелашенко Мойсей Данилович з 1930 року.

    Напередодні війни,через репресії в 1937 році, постала гостра потреба командного складу армії. На ряду з віськовими училищами створюються численні прискорені курси з під-готовки молодшого командного складу з числа мобілізованих. Розпочався обов’язковий призив осіб, які мали середню освіту на курси "Вистрєл" та інші.

3. ХУТОРЯНИ

                      

       Після написання чергової історії   Єлизавета Іванівна розповіла про лист від Панченка Василя Тимофійовича, який вона отримала в кінці 1942 року на Уралі. Лист написав товариш, за проханням Василя, який був тяжко поранений: " Лізо,  я помираю, в Ченчики вже не вернуся...".

        Сім'я  Панченка Тимофія Степановича, – продовжила розповідь старенька, – була багатодітною. Ми з ними були у Фінляндії. З Ленінграда  евакуювалися всі по-різному. У машини завантажувалися, то хто в одну машину, хто – в іншу. Яка переїхала через Ладогу, а яка потонула. Так і у вагони вантажалися – хто куди.  З хлопців лишився після війни лише Петро. Він ще не  досяг призивного віку, самий молодший. А от Василь і Володимир з війни не повернулися. У тому листі була фотокартка Василя. Він лежав біля свого коня. На жаль ні лист, ні фото не збереглися.

4. ХУТОРЯНИ

                        

      "Уже на Уралі ми знову зустрілися з Мелашенком Карпом Вікторовичем і його дружиною Марією, – розповіла Єлизавета Іваніна. – Поселення у Фінляндії покидали разом, а потім у Ленінграді наші дороги розійшлися. Там уже виживали хто як міг. Їхнього сина Іллю призвали до армії з Ченчиків у 1939 році. Другого сина, Михайла, забрали на фронт уже з поселення у Фінляндії, у перший місяць війни. Самий молодший, Іван, місяців через два також пішов на фронт. Усі три сини з війни не повернулися”.

5. ХУТОРЯНИ

                             

    З розповіді Мальчик Єлизавети Іванівни: « На Урал з Ленінграда евакуювалася у 1942 році і Мартіяс Євдокія з дочками Галиною і Мотрею. Її сина Григорія забрали до армії у 1940 році. У Ченчиках, до переселення, Євдокія Єпифанівна проживала сама з дітьми. Вона була не з корінних, розмовляла російською мовою. На Уралі ми проживали в селищі Біла Єлань Талицького району. Там ми з Євдокією навчалися на курсах трактористів і працювали в колгоспі. Зарплату отримували лише борошном, п’ять кілограмів на місяць. Потім я стала трактористкою, а Євдокія не здала іспит. Потрібно було проїхати «вісімку» на тракторі і з «вісімки» в’їхати у ворота. Я  виконала завдання, а  вона не справилася.     

     Євдокія побивалася за сином. Ходила до райкому, військкомату, але так про його долю і не дізналася. Григорій добре навчався, ще і працював – розносив пошту у Ченчиках. З  Уралу ця сім’я не повернулася».

6. ХУТОРЯНИ

                          

Мірчук і Валет

(з розповіді Мальчик Єлизавети Іванівни)

    У Фінляндію з нами поїхав і чорний жереб, якого батько з Василем Марковичем купив за «мірчуки». Кінь був небаченої краси. Чорний, стрункий, на лобі біла пляма і на ногах, наче білі панчохи. Військові його забрали у нас з поселення. Всіх коней солдати забрали для фронту у 1941 році. Осідлали, перекинули рушниці через плече і верхи поскакали. Так що наш коник Мірчук ще і повоювати встиг.

     Багато горя ми зазнали через того коня у Ченчиках. Якби його у власність купили, а то ж для колгоспу! Перед арештом батька прийшли декілька чоловік, описали і забрали всі продукти. Не лишили навіть жмені зерна чи борошна. Керував ними Тунік з Рейментарівки, він ще у громадянську партизанив. У цей час був головою сільради. Коли батька арештували, то вони знову приїхали і забрали картоплю та буряк. Хтось доніс, що за хатою у нас був буртик. Мати потім стала плакати, бо ми голодували, просила за дітей. Одного разу приїхав  на гарбі якийсь чоловік з колгоспу і згорнув під двором трохи картоплі.

Деньгуб Митрофан Данилович (1905-1944)

            Шлях, який пройшов Митрофан Данилович Деньгуб у період Другої світової війни, лишається невідомим. Особливо багато запитань потребує період перших років війни. У березні 1944 року він пішов на фронт у складі Червоної армії, а вже на кінець березня письмовий зв'язок  перервався.                                                                                                                   З анкети по розшуку стає відомим, що Митрофан Данилович Деньгуб призваний 6 березня 1944 року Острожським військкоматом Рівненської області. У червні того ж року він  пропав безвісти. Анкета складена зі слів його дружини Деньгуб Ірини Демидівни з села Новосілки Здолбунівського району Рівненської області. Останнє місце служби пропавшого солдата – 383-й запасний стрілецький полк 18-ї запасної стрілецької дивізії. Даних про цю дивізію майже немає. Відомо лише, що 383-й полк був під «егідою» НКВС. Про такі підрозділи мало інформації, записи зберігаються ще під грифом «Таємно». Можна зробити висновок, що шлях Митрофана Даниловича до села Новосілки проліг від Холмів або через партизанський загін О.Федорова, що малоймовірно, або через загін поліцаїв. Саме в цьому районі Рівненської області частина їх відділилася від німців і перейшла на бік  УПА.

29. СЛУГИ НІМЕЦЬКОї ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ У ВЕРЕСНІ 1943 …

      Слуги гітлерівського режиму, що віддано виконували каральні накази, або випереджали їх з особливою завзятістю, розтворилися в німецькому відступі. Частина їх лишилася  живими і знайшли сховище на Заході. Післяя проведення показових судових процесів ця тема практично стала закритою. Особливо «білими плямами» ці історії покрилися, коли у владні крісла сіли їхні нащадки. З дивною таємничістю зник у Холмах рукопис про діяльність холминських поліцаїв. Час пройшов, стали доступними архівні матеріали, заговорили згодом і свідки. Отже, про діяльність окупаційної влади та її прихильників у 1941-1943 роках буде висвітлено в подальшому ширше. Для початку наведу факти, зібрані Сергієм Павленком, який працював над темою «Білі плями історії».

30. СТАРА НОВА ВЛАДА

        У жовтні 1943 року в Холмах було відновлено районне керівництво. Всі владні та керівні посади  підприємств і установ посіли колишні партизани. Частина з них повернулася в порожні домівки – члени  сімей були розстріляні фашистами та  їх прислужниками. Ті партизани, які відходили в рейд з О.Федоровим,  «просили» помститися за їхні родини.

       На початку жовтня офіцерами СМЕРШ і НКДБ були арештовані в Холмах причетні до співпраці з окупаційним режимом, а також ті, хто був причетний до видачі комсомольського підпілля, партизанських явочних квартир, членів партизанських сімей, комуністів і євреїв (усі холминські поліцаї втекли разом з відступаючими німецькими військами).

ЄРЕМЕНКО Пилип Юхимович ( 1919 – 1944 )

   

Добавьте подпись

 Учасник  Другої світової війни.

     Військовий пілот 117-го гвардійського Станіславського винищувального авіаційного полку 236-ї винищувальної дивізії 17-ї повітряної армії 3-го Українського фронту Єременко Пилип Юхимович  не повернувся з бойового завдання 20 травня 1944 року.

   Авіаційний полк, в якому воював Пилип Юхимович,  розпочав свій бойовий шлях у серпні 1942 року як 68-й винищувальний авіаційний полк. На винищувачах І-153  та  І-16 пілоти б’ються з ворогом у небі на Закавказькому фронті у складі 235-ї авіаційної дивізії.

   Через три тижні полк реформований  у 975-й винищувально-авіаційний полк, який отримує  винищувачі Як-1 і воює у небі   Південного фронту.