вівторок, 31 березня 2015 р.

9.Омеляненко Михайло Олексійович ( 1920 - 1942)



      Нещодавно я зустрівся в Холмах з рідною сестрою Михайла Омеляненка, Бардаковою Марією Олексіївною. Боліло серце жінки за партизанами, які загинули в боях, а залишилися всіми забуті…Інших шанували, а ми дивувалися – за що?
        Із розповіді Бардакової (дів. Омеляненко) Марії Олексіївни:
    «Мій батько Олексій Афанасійович Омеляненко і батько підпільника Олександра Омеляненка, Тихон Ларіонович Омеляненко, були двоюрідними братами.
    Мій брат Михайло Олексійович Омеляненко з перших днів війни був  на фронті. У кінці 1941 року він  прийшов додому в Холми. Вийшов з оточення.
     Незабаром до нас прийшли Петро Шутько і Олександр Омеляненко. Вони забрали брата в партизани. Мама наказала нам нікому не говорити про Михайла. Але коли в селі почали правити поліцаї, то, вочевидь, уже доповіли в комендатуру, що наш Михайло – партизан. Наша сім'я була в списку на розстріл. Через те, що наш батько, в цей час був засуджений радянською владою і сидів у тюрмі, довго не чіпали ( за підозрою в СВУ). 
      Поліцай Литвин Гнат постійно нас випитував про брата. Пригощав цукерками, щоб ми, дітлахи, проговорилися. Він навіть свою рідну тітку з Камки відвіз на розстріл!!! Згодом його там і  вбили  в селі.     
                                                                                                                      
     Одного разу за нами все ж таки приїхали. Вигнали на вулицю. Поліцаї забирали різні «тряпки». Та раптом появився каратель Бобрієнко і дав команду не чіпати. Він був батьків знайомий, перед війною був у нас на квартирі. Так ми врятувалися від страти.                                      
      У Холминській лікарні були розквартировані мадяри. Мама там працювала. Одного разу в 1942 році карателі повернулися з «чергової операції». Вони торжествували,  показуючи фото. На знімку були партизани,  повішені в місті Щорс. Глянувши, мама втратила свідомість. Серед страчених вона впізнала свого сина Михайла…
    Офіцер наказав  тому воякові  не показувати більше фото, сказавши: « Не роби так. У партизана також є мати …».
      Після війни ті, що зникли безвісти, не мали ніякого статусу. Все старалися замовчати. Коли почали шанувати партизанів, у семидесятих роках, мені стало прикро, бачачи тих,  хто «примазався» до ветеранів. Я ж знаю, що вони могли тоді лише задницю у вікно німцям показувати. Почала шукати правду про брата.

На фото сім'я Омеляненків. Ліворуч Марія Олексіївна, брат Михайло поруч з мамою (самий старший)
  


лист Кухаренка Є.І.

      Незабаром прийшов лист. На запит голова Єлінської сільської ради, колишній партизан Кухаренко Є.І., писав:                 «Михайло Омеляненко був у четвертій роті партизанського загону ім. Сталіна. Командиром роти був Водоп'ян, командиром загону – Михайло Ротозєй.
     Мною встановлено, що Михайла Олексійовича Омеляненка  не стало в загоні
20 березня 1942 року. Партизани натрапили на засаду мадяр кількістю близько п'ятнадцяти чоловік. Розпочався бій. Учасник бою  Шрамченко М. М. стверджує, що Омеляненко підірвався на міні. Шутько П.С. розповів, що після бою Михайла не стало, знайшли лише шапку.
    Можливо, його забрали з собою мадяри».                                                             
                                                                                                                                                                                                                                                                                      
Наступний лист прийшов від командира Холминського партизанського загону Водоп'яна  Івана Івановича:  «Ваш брат Михайло Олексійович цілком добровільно, як належить великому патріотові нашої Батьківщини, вступив бійцем у  Холминський партизанський загін ім. Леніна 13 січня 1942 року, де він чесно виконував покладені на нього обов'язки. В загоні він перебував один місяць і два дні.
    15 лютого 1942 року бойова трійка: Олександр Трохимович Демченко, Михайло Олексійович Омеляненко і москвич Олександр Нечипуренко, повертаючись з завдання, зненацька врізалися в колону фашистських карателів, які втікали від партизанів.
    Після бою ми знайшли тіла Демченка і Нечипуренка, тіло Михайла Олексійовича ми не знайшли».

лист Івана Івановича Водоп 'яна 30/11/78 року

    З листопаду 1939 року Михайло Олексійович працював фізруком на Холминському спиртозаводі. Спортивно-масовий рух робітничої молоді напередодні війни був поставлений по-особливому. Країна готувала « Ворошиловських стрілків», парашутистів, сильних і сміливих захисників, майбутніх солдатів Червоної Армії.


      Після роботи на спиртозаводі, пропрацювавши місяць у будівельному тресті № 23, Михайло відправляється  на військову службу. Та вираз «діти за батьків не відповідають» у  ті часи в НКВС не діяв. Через перебування батька в місцях позбавлення волі за незазначеною статтею, але з формулюванням у причетності до Спілки Визволення України, новобранця повертають додому. Боялося радянське військо духу української самостійності.

      Пропрацювавши майже рік у Холминському Будинку культури, Михайло Олексійович все ж був призваний до лав Червоної Армії. За місяць до початку війни він стає бійцем однієї з військових частин у місті Жмеринка. Далі фронт. Бої з переважаючими німецькими військами. Їх частина  відступала за Київ. Під містом Пирятин потрапили в вороже кільце, так званий «Київський котел». Михайлу вдалося вирватися з полону і прийти додому в Холми.
    У січні 1942 року Михайло Олексійович Омеляненко стає бійцем Холминського партизанського загону під командуванням Івана Івановича Водоп'яна.
    Бій  під селом Іванівка 15 лютого 1942 року  для Михайла Олексійовича став останнім.
    Тяжко пораненого його забрали в полон. Розлючені карателі в Щорсі організували показову страту партизанів. Серед закатованих був і командир відділення розвідки 4-ї роти Михайло Олексійович Омеляненко.
    Поховані  тіла страчених у братській могилі міста Щорс.


Немає коментарів:

Дописати коментар