вівторок, 31 березня 2015 р.

10.Бойові дії Чернігівського обласного об’єднаного партизанського загону

      Після бою на «проспекті» під Іванівкою погодні умови стали складатися не на користь карателів. Проводити наступ великими силами противник не міг, а останній бій показав, що партизани вже стали потужною силою.
    Для федорівців такі умови були вигідними. Маючи численну агентуру майже в кожному селі, партизани виконували напади невеликими групами на поліцейські гарнізони. «Лісові месники» знищували поліцаїв, забираючи зібрані запаси продовольства. Здійснені напади на Іванівку, Гуту Студенецьку, Клюси, Кирилівку, Тихонівку. Диверсійні групи виконали підриви на залізниці Низківка – Щорс.

     Саме в цей час розпочалася і активна підтримка з «Великої землі»:
     17 лютого 1942 року прибув перший літак з «Великої землі». Скинуто 12 вантажів. Радість була виняткова! Люди, котрі зустрічали літак, кидали шапки і кричали «Ура!»

     18 лютого 1942 року з літака скинуто 13 вантажів і 2 парашутисти.
     28 лютого 1942 року два літаки скинули 14 мінометів, 400 мін, 20 000 патронів. З парашутами приземлилися також два радисти і один «особіст».
     7 березня 1942 року з літака скинуто чотирьох  парашутистів – раистів та розвідників.
     19 лютого 1942 року командування партизанського загону передало до Штабу партизанського руху список представлених до нагород.


                          Представлені до нагороди «Орденом Леніна»
Попудренко Микола Микитович
Балабай Олександр Петрович
Артозєєв Георгій Сергійович
Представлені до нагороди орденом «Червоного Прапора»
Яременко Василь Омелянович      Дружинін Володимир Миколайович  
Новиков Семен Михайлович         Рванов Дмитро Іванович                      
Капранов Василь Логвинович       Балицький Григорій Васильович
Гуровський Василь Якимович       Черкасов Анатолій Васильович
Помаз Сергій Олексійович
Представлені до нагороди орденом «Червонї Зірки»
Громенко Сидір Романович           Васюк Василь Миколайович
Курочка Іван Маркіянович            Лисенко Федір Ілліч
Решетько Іван Васильович             Ковтун Арсентій Макарович
Литвин Петро Тихонович                Ковтун Аркадій Григорович
Ганкін Ізраіль Абрамович
              Представлені до нагороди орденом «Знак пошани»
Синкевич Юліан Францович           Качинський Борис Миколайович
Олійник Олена Григорівна              Лошаков Володимир Максимович
Іскевич Ганна Іванівна
                              Представлені до нагороди медаллю «За відвагу»
Майстренко А. Іванович                   Міхеранов Олександр Васильович
Криницький Федір Васильович        Бабяк Олексій Федорович             
Радін Костянтин Іванович                 Нікітін Михайло Федорович
Авксентьєв Ілля Михайлович           Самарченко Ілля Петрович
Представлені до нагороди медаллю «За бойові заслуги»

Тунік Борис Степанович                   Водоп'ян Іван Іванович   
Мусієнко Геннадій Андрійович       Лобода Віра Павлівна
Ємельянов Анатолій Іванович          Баскін Гецель Павлович
Коробко Наум Павлович                   Мазепа Сергій Іванович

     Зі щоденника М. Попудренка:
      «Якщо нагородять, це буде великою подією в житті загону. Сили і дух партизанів подвояться».
      «Строкач передав список нагороджених наших партизанів. Виявляється, «Орденом Леніна» ніхто не нагороджений, орденом «Червоного Прапора» – 3 чоловіки, «Червоної Зірки» – 6  чоловік, «Знак пошани» – 7 чоловік, медаллю «За відвагу» – 15 чоловік, «За бойові заслуги» –  18 . Всього 49 чоловік. Причому, в цьому списку 7 чоловік тих, котрих ми не представляли в першому списку. Щось не зрозуміле, потрібно з'ясувати».


                                     Спроба визволити арештованих

      28 лютого 1942 року  з літака скинули  вантаж з боєприпасами. До цього в загоні  відчувався брак патронів. Не дочекавшись обіцяних боєприпасів, 21 лютого  Водоп'ян і Тунік виконують рейд до рідних місць. Об'єднана група на шести санях вирушає під Рейментарівку за патронами та зброєю. У мемуарах  згадується саме про зброю і патрони, зібрані холминським підпіллям Миколи Єременка та, знаючи про завбачливість Бориса Туніка, можна здогадатися , що «битий вовк» залишив там запаси на «чорний день».
     Інші обставини наштовхують на думку, що партизани будь-що вирішили потрапити в Холми.

     Зі щоденника М. Попудренка:
    «9 лютого 1942 року.  Їздили на хутір Луку. Прибула Надія Білявська. Була в «поході» 23 дні. Від радості, що нас знайшла, вона не змогла говорити десять хвилин. Хлопчика забрала Рейментарівська поліція. Детальніше запишу її похід пізніше.
   13 лютого 1942 року. Повернулася розвідка з Холмів. До Холмів не доїхали, там повно поліції і є мадяри…»
 
     З цих записів стає зрозумілим, що арештували Мелаха Фоковича Мальчика та членів партизанських сімей, котрі були вивезені з-під Майбутнього до Ченчиків. Також стає зрозумілим, що 13 лютого  все ж була спроба холминців-партизанів  пробитися до Холмів, але не вийшло… 
     Так група Водоп'яна і Туніка все ж потрапляє до Холмів у кінці лютого під приводом  «за боєприпасами», але отримує звістку, що Мальчик Мелах Фокович, Ростальна Серафима Федорівна, Ростальна Варвара Петрівна і Луговець Фекла Вікторівна розстріляні. Партизани не встигли.
       На даний час – це моя версія, та зрозуміло, що саме в цих числах Михайло Демидович Єременко зустрівся таємно зі старостою Холмів  Кириченком. Село кишіло мадярами і поліцаями, і приїзд партизанів з-під Климова був як сніг на голову головному поліцаєві. Попередження  « Якщо буде страчено ще хоча б когось із членів партизанських сімей, уб'ємо по одному кожного поліцая!» стало для Кириченка реальністю. Як не склалося, та з цього часу жоден член сімей партизанських командирів не був страчений холминськими поліцаями.
       Розстріл  4 березня 1942 року комсомольців-підпільників у Холмах, вочевидь,  Кириченко  відмінити не міг. Замала в нього була посада – перечити рішенню бургомістра. Але за дивних обставин страта на центральній площі, через повішення, була відмінена – «Поліцаї не встигли спорудити шибениці!»

       Під час операції під легендою за «зброєю» партизани зброї не привезли. В групі були люди, які знали ліс як свої п'ять пальців і  сніг їм не міг стати на заваді. Тому на перше місце ставиться версія – визволення арештованих. Дізнавшись, що вони запізнилися, ні Водоп'ян, ні Тунік не наважилися в двадцятьох атакувати ворожий гарнізон Холмів. У селі вже було декілька десятків поліцаїв і рота мадяр.
       Залишаючи рідні місця, партизани все ж вирішили «гримнути дверима» на прощання.

                                                   Бій у Кучугурах
       1 березня 1942 року група на шести санях прибула за зброєю, яку закопали у лісі під Рейментарівкою ще осінню 1941 року. Її передали члени підпільної організації Миколи Єременка «Так починалося життя». Зброю знайти через сніги не вдалося.
      Дізнавшись, що у селі Богдалівка розташувався каральний загін, партизани вирішили його атакувати. Противник,  не вступивши в бій,  відійшов, але це була тактика. Карателі готували пастку.
      Про прибуття групи Водоп'яна і Туніка в німецьку комендатуру вже доповіли. Пропустивши їх  у Кучугурах напередодні, поліцаї засікли чисельність і викликали підмогу. Кинувши «приманку» в Богдалівку, влаштували засідку в Кучугурах. Потрапивши під обстріл,  партизани стали вириватися з пастки. Поліцаї все ж не знали, що двоє саней «гостей» прилаштовані під кулемети. Кулеметники Козацький Федір та Стефаненко Федір швидко подавили ворожі вогневі точки і група вирвалася без втрат.

Відзначилися:
Козацький Федір – кулеметник 4-ї роти.
Стефаненко Федір - кулеметник 4-ї роти.


       На початку березня в Чернігівському обласному партизанському загоні було відомо про масові каральні операції,  проведені фашистами на території області. У штаб Південно- Західного фронту була передана інформація про звірства карателів над мирним населенням:
       «У грудні спалили і вбили в селі Тополівка 280 дворів і 122 людини.
         У Лосівці  з 300 дворів залишилося 3 двори і вбили 102 людини.
         21 грудня спалили 200 дворів села Рейментарівка.
         У селі Самотуги спалили 66 дворів і вбили 33 людей, у тому числі 22 жінки.
         У Богдалівці спалили 31 двір (з 46!), убили 2 людей.
         В Олійниках спалили 14 дворів, убили 14 людей, у тому числі 10 дітей».

      Мирне населення партизанського краю зазнавало жорстокого терору з обох сторін. Партизани нищили всіх, хто співпрацював з німцями  або лише був запідозрений у співпраці. Німецькі каральні загони, мадяри і поліцаї вбивали людей, палили хати і цілі села за допомогу партизанам. Зупинитися ніхто не намагався. Каральні операції лише набирали обертів.


      Дізнавшись, що корюківський поліцейський загін запланував приїзд у Гуту Студенецьку для встановлення німецької влади, федорівці швидко розпочали операцію по зведенню рахунків із «земляками».

Гута Студенецька
      8 березня 1942 року в селі Гута Студенецька на 14.00 були заплановані збори селян.
О 6.00 партизани підняли мешканців з ліжок, а о 8.00 їх уже не було і духу в селі. Лишилися лише неходячі.
       До села на призначений час прибуло 87 чоловік корюківської поліції. Зустріч із «земляками» була раптовою. В результаті бою противник втратив половину складу і відступив.
       Знищено 43 чоловіки, в тому числі коменданта Зубова і помічника Мороза.
       Захоплено ручний і станковий кулемети, 23 гвинтівки.
  
       Зі щоденника М. Попудренка:
   «…у  цей день (після бою) Капранов Василь Логвинович змолов 350 пудів борошна, налив діжку олії і привів 5 биків».

        Зрозуміло, що трофеї провіанту були не німецькі. Німці лише їхали встановлювати свою владу.
         Після розгрому корюківського поліцейського загону в Гуті Студенецькій партизани виконують напад на гарнізон села Іванівка.  Командування загону вирішило не дати ворогові зібратися після попередньої поразки. За правилами військової стратегії, все було вірно, але німецьке командування було готове до партизанських «несподіванок».

Бій у селі Іванівка
     11 березня 1942 року розпочався наступ на поліцейський гарнізон  о 6.00 годині ранку. Перша рота під командуванням Громенка пішла в наступ першою. Через деякий час друга рота вдарила з флангу, маючи наказ зімкнутися з основним наступом. Четверта і третя роти Водоп'яна і Туніка вийшли в засаду, перекривши дороги на Щорс і Тихоновичі.
      Як і було передбачено, ворог не витримав натиску роти Громенка і почав відходити. В цей час вступили в бій і холминці. Противник потрапив  під кулеметний вогонь взводу Андрія Якимовича Носа. Декілька хвилин бою, і Бардаков Михайло з Денисенком Прохором  почали збирати трофейну зброю, а решта виходила на Іванівку. По стихаючих  пострілах було зрозуміло, що лишилося лише завершити справу в селі, та вийшло інше. Водоп'янівці опинилися  в становищі свого супротивника. Взвод потрапив під фланговий вогонь – зі Щорса прибуло вороже підкріплення. Значні сили карателів миттю вступили в бій у декількох напрямках. Рештки іванівського гарнізону «ожили». Четверта рота потрапила під перехресний вогонь. Загинули кулеметники Корх Василь, Козацький Федір, Кравченко Григорій. Троє  отримали поранення. Щоб врятувати затиснуті відділення, Водоп'ян кинув у бій усі свої сили. Мінометники Василь Вишньов і Григорій Сафронов відкрили ураганний мінометний обстріл по наступаючих карателях. Противник заліг. Через нестачу боєприпасів автоматники четвертої роти перейшли на одиночні постріли. З настанням сутінок ворог відступив.
       У цьому бою загинув командир першої роти Сидір Романович Громенко, який часто очолював окремі операції разом з холминцями.
       Всього партизани втратили 9 чоловік.
       Знищено: мадяр 22 чоловіки, поліцейських 64. Убито обер-лейтенанта і 3 офіцери.
       Захоплено: один станковий і 2 ручних кулемети, 15000 патронів, зенітна установка, 7 гвинтівок і одна рація.
        Загинули:
        Корх Василь Сергійович  – кулеметник 4-ї роти (в холминському загоні з перших днів).
        Кравченко Григорій Г – кулеметник 4-ї роти  (в холминському загоні з перших днів).
        Козацький Федір – кулеметник 4-ї роти (в холминському загоні з перших днів).
        Відзначені:
         Громенко Сидір Романович командир 1-ї роти  обласного загону, в загоні з перших днів (посмертно).
         Лисенко Федір Іванович – замполіт 1-ї роти  обласного загону.
         Нос Андрій Якимович – командир взводу 4-ї роти.
         Бардаков Михайло – боєць 4-ї роти.
         Денисенко Прохор Никифорович – боєць 4-ї роти.
         Вишньов Василь – мінометник 4-ї роти.
         Сафронов Григорій – мінометник 3-ї роти.
         Корх Василь Сергійович – кулеметник 4-ї роти ( посмертно).
         Козацький Федір – кулеметник 4-ї роти ( посмертно).
         Кравченко Григорій Г. – кулеметник 4-ї роти (посмертно).

       До списку загиблих  був зачислений і командир взводу 4-ї роти Литвин Петро С.
       Зі щоденника М. Попудренка:
       «17 березня 1942 року. …говорять, що Литвин поранений, лежить у Щорській лікарні і все розповів про загін. Не віриться, але дані про загін точні.
      29 червня 1942 року ... як мертвець прийшов Литвин Петро, котрого 11 березня в боях у селі Іванівка мадяри взяли в полон пораненим. З його розповіді, його лікували 3 місяці, а потім вирішили розстріляти. З-під арешту він утік. Якась нелогічна легенда?»

      Загиблому командиру роти  Громенку було 38 років, він – офіцер запасу. Дружина лишилася вдовою у 28 років з чотирма маленькими дітьми…
     У своїх мемуарах О.Ф.Федоров писав: « Він був убитий кулею в лоб, коли піднімав бійців в атаку. Упав навзнак у сніг Вночі після бою в лісі хоронили товаришів. Труна  з тілом Громенка була загорнута  парашутним шовком. Місце освічували смоляними факелами.., коли тіла опускали в братську могилу, партизани салютували в їх честь пострілами з чотирьохсот гвинтівок».

     Про бій у Іванівці М. Попудренко написав: « Так, втрати наші великі, та і операція була така, якої не було до цього часу».  Після штабних «розбірок» він напише:  « Були недоліки,  про що детально говорили при обговоренні. Особливо попало І.І.Водоп'яну і Б.С. Туніку. За те, що вони знялися з засідок без наказу, мотивуючи складністю обставин. Використали в цій операції патронів 11200 штук, 123 міни. За міни їм непробачно, і особливо 4-й роті Водоп'яна, використали  61 міну. Це безглуздість!»

     Аналізуючи увесь період діяльності загону під командуванням М. Попудренка, зрозуміло, що стосунки з Водоп'яном і Туніком у нього були напружені. Очевидно,  він не міг змиритися з тим, що ці командири не давали своїм ротам розтворитися в об'єднаному загоні. І холминці,  і рейментарівці тримали свої роти як загони.
    Особливо під прицілом критики був Тунік. Пізніше М. Попудренко писав у щоденнику:
« …до 30 квітня вів велику  розмову з командиром 3-ї роти Туніком. Це інвалід  розумової праці. Нічого з нього не вийде. Він не може висловити своїх думок. Як кажуть,  «у  середині є, на двір не можна».
   Одного разу, пам'ятаю, він доповідав про прийом вахти і забув своє прізвище. Командувати не може. Шикування не знає, бійці з нього насміхаються. Доки терпимо, тому  що він по своїй суті більшовик – колишній член райвиконкому. Та я впевнений, що цьому терпінню прийде кінець. Інтереси роти повинні стояти вище окремих індивідуумів».
***
       На другу половину березня 1942 року німецьке командування від блокування партизанських загонів перейшло до повномасштабної операції. Прибули відбірні частини і артилерія. Були задіяні спеціальні загони єгерів з вівчарками. У Гуті Студенецькій, Тихоновичах, Іванівці, Нових Боровичах та інших селах навколо Єлінських лісів розмістилися ворожі гарнізони по 300 – 400 чоловік. З'явилася німецька розвідувальна авіація. Пізніше проти партизанів противник задіяв бомбардувальники.
       Вночі 23 березня партизани прийняли два літаки, з яких була скинута зброя. Цей вантаж був дуже вчасний – через п'ять годин почнеться бій.
       Четверта рота Водоп'яна отримала німецький кулемет MG-42 «Універсал». На той час  це був кращий кулемет Другої світової війни. Пізніше  американці його називали «циркулярка Гітлера». Радянські солдати кулемет уже прозвали -«Проізводітєль вдов».      

Партизани з кулеметом  MG-42 «Універсал»

На «проспекті» під Іванівкою

       До наступу противника  загін був готовий. Четверта рота холминців тримала сектор на охрещеному ними «проспекті» під Іванівкою.
       О 6.00  розпочався наступ. Обкатку «циркулярки Гітлера» розпочав розрахунок Михайла Олійника, який з групою підтримки був виставлений вперед лінії оборони. Давши бій, група відійшла на основний рубіж. Німці розцінили це як відступ і пустили вперед лижників та собак-вівчарок.
       На головній лінії оборони вступили в бій кулемети Петра Мусієнка і Федора Стефаненка. Вогонь відкрили і всі стрільці. Зав'язався широкомасштабний бій. Взводи Андрія Якимовича Носа, Івана М. Михайличенка і Григорія Олексійовича Лукомінського стійко тримали оборону. Німці підключили авіацію. Ліс стали бомбити три ворожі літаки. Через годину Водоп'ян запросив підмогу в штабу. На виручку підійшов взвод роти Туніка. Згодом стало зрозуміло, що рота вже в оточенні.
       Як з'ясувалося пізніше, зв'язківець, який ніс наказ штабу на відступ, загинув. Штаб разом з іншими ротами вийшов у напрямку Гуліно. Тримати оборону рота Водоп'яна вже не могла, боєприпаси закінчувалися. Німці кинули на знищення загону кавалерію, лижників і піхоту з підтримкою артилерії.
      Прийняли рішення вириватися з оточення, але був лише один шлях через мінне поле, до якого і притискали партизанів  ворожі підрозділи. Вперед пустили три кінні упряжки, з яких вирвалася через міни лише одна. Ідучи  слід у слід, вдалося відірватися від противника, скориставшись настанням ночі.
     Карателі підірвали залишену партизанами стоянку. У цей час на свою роту там чекав Костянтин Подоляко. Йому вдалося заховатися і дивом уціліти серед вибухів, коли фашисти крушили табір. Вночі він вибрався до своїх ( у 1944 році очолить Холминську МТС).
     У цьому бою загинула  Клавдія Маркова. Відважна медсестра витягла з кромішнього пекла 9 поранених, але сама врятуватися не змогла. У Холминському загоні Маркова з перших днів. Про медсестру з Червоного  Хутора описано під час розвідки під Орлівкою з Андрієм Важенцевим у листопаді 1941 року.
     Всього підрозділами  знищено більше 300 ворожих солдатів.
     Загинули: 8 партизанів, 8 поранено, про 20 чоловік нічого не відомо.
     Загинула Клавдія Маркова – розвідниця, медсестра 4-ї роти (у Холминському загоні з перших днів).
     Поранено Ковтуна Арсентія – боєць 4-ї роти (у Холминському загоні з перших днів, у 1941 – депутат райради).
    Німецькі війська цього  разу обложили партизанів дуже щільно. Авіація вела авіарозвідку і бомбила райони ймовірного виходу їх з оточення. Розрізненими групами партизанські роти 24 березня 1942 року все ж вийшли під Гуліно. Знову зібравшись разом, перейшли в Тополівські дачі.

      Зі щоденника М. Попудренка:
     «Живемо в лісі. Люди сплять у санях, у  глибині снігу. Погода стоїть хороша, але морози ще тримаються, в лісі снігу порядно. Настрій у партизанів добрий. Недостаток хліба і кормів для коней. Та вирішено себе не обнатужувати, доки та наволоч не відірветься від нас».

Немає коментарів:

Дописати коментар