Холминська трагедія

  Осінь 1941 року стала для жителів Холмів часом вибору і випробувань. Фронт відсунувся далеко на схід. Частина людей пішла в партизани боротися з ворогом, частина просто втікала до лісу від неминучої страти. У євреїв і комуністів, що не були призвані на фронт, вибору взагалі лишилося обмаль. Встановлення німецької окупаційної влади в селі відбулося лише на початку 1942 року. До того відбувалися регулярні приїзди німецьких карателів з поліцаями.

***

     Встановлення німецької влади осінню 1941 року на території Холминського району для гітлерівців було вкрай складним. Партизани легко орієнтувалися в навколишніх лісах. У своїх селах вони вночі могли пересуватися, так би мовити, із зав’язаними очима. Через членів своїх родин, знайомих і зв’язкових партизани знали кожен крок ворога.
Тільки німці призначать у селі старосту, як лісові месники його стратять. Розділити долю попередника боялися навіть ті, хто жадав «нової влади». Все це лютило гітлерівське командування. Особливо великої шкоди німецьким військовим планам завдавали диверсійні дії партизанських груп – зриви мостів та ешелонів, напади на колони, підпали складів з продовольством та інше.

     Зазнаючи численних втрат, від «війни не за правилами», гітлерівське командування розпочинає активну боротьбу проти партизанського руху. Не маючи результату від армійських операцій, вони переходять до каральних. При комендатурах гестапо створюються загони поліції з повних « відморозків ». У супроводі есесівців вони їздять по селах і розправляються з усіма, хто  якимось чином пов'язаний з партизанами. Кожен член партизанської сім’ї підлягав розстрілу.

До створення комендатури в Холмах всіх, хто потрапляв під підозру, відправляли в Новгород-Сіверський. Поверталися додому одиниці.

  «…02.02.1942 року в Холми з’їхалася поліція з інших районів і есесівці. Зігнали населення до школи і оголосили, хто буде бургомістром. Тут же чоловіків стали брати насильно в поліцію, хто не хотів, тут же розстрілювали. Наступили чорні дні для населення села Холмів. Вони розстріляли більш як 1000 ні в чому не повинних чоловіків, жінок і дітей. Їх пригнали до викопаної ями в лісі за Холмами і розстрілювали. Так був розстріляний агроном і його дружина, 2-є їх дітей віком 2 – 4 років і багато інших».

Кількість страчених мирних жителів у період фашистської окупації в лісі за Холмами на сьогодні не відома. На розстріл карателі привозили людей з усього Холминського району і хуторів навколо села, які в даний час є територією селища Холми. Відповідно до спогадів місцевих жителів, у лісі закатовано близько тисячі чоловік. За даними краєзнавця Олександра Михайловича Єременка, страчено 260 чоловік лише мешканців села Холми.

      Ось що згадують свідки тих трагічних подій:

З розповіді Савченка Олександра Яковича :

«Похованіні в братській могилі моя хрещена Василина, її чоловік Борис і троє їхніх діточок, самій меншій дитинці було три тижні від народження. Вони жили на Славині. Раніше з сусідом виникла якась сварка за межу, сусід став поліцаєм і видав їх німцям  як посібників партизанів.

     Після визволення села від фашистів у 1943 році я був присутній на розкопці братської могили для перепоховання розстріляних. Коли відкопали яму, то тіла лежали шарами.  Піднімаючи два перших шари, діяти далі не змогли, тіла вже розкладалися. Змогли визначити тіла людей п’яти шарів, а далі…

      Було прийнято рішення залишити всіх прямо тут, створивши братську могилу. Скільки в ямі було вбитих  людей, сказати важко. Дуже багато. Декілька сотень. Люди говорили, що тут близько тисячі. Звозили арештованих на розстріл з усіх прилеглих сіл.

Я бачив, як лежали мої рідні: дядько Борис, хрещена Василина Савченки і їхні дітки. Бачив вирвані вихідні отвори від катівських пострілів упритул. На шарі вбитих маленькі дітки, наспіх покриті якимось рядном, а поверх – розпластана  мати, моя хрещена Василина. Так вочевидь і добивали, коли вона прикривала їх своїм тілом».                                                                    - Так трапилося, що я, – продовжив розповідь Олександр Якович, – одного разу став і свідком розстрілу.

Неподалік вулиці Дачної був сад. Колгоспний сторож Василь Кіндратович сторожував там полуниці.

- Сашко, їж полуниці і не пускай хлопчаків красти, допомагай мені, - говорив дід.

До лісу понад Убіддю  всі боялися ходити, знали про розстріли, але мені 12 років було, ще не все усвідомлював. Залишив «варту» – і  по гриби у ліс. У той час ліс, зараз «майський», був молодий, сосни сантиметрів до десяти. Забігаю, а на пагорбі німець на коні зі зброєю. Командує.  Поруч підводи. Над  ямою 14 чоловік із зв’язаними руками. Причаївся, бачу,що  мене не помітили. Раптом до полонених підійшов поліцай і почав упритул стріляти з пістолета в потилицю. Люди один за одним падали до ями…

Коли все стихло і німці з поліцаями поїхали, заглянув до ями… Більше я до цього лісу не ходив.

Пізніше, коли партизани виконували перехід у  районі «Мармиша», поліцаї схопили під Холмами їхнього розвідника. Дуже побитого, можливо, пораненого,  його  привезли у село на бричці. Знесиленого бійця кинули в конюшню. За стадіоном  до війни був відгодівельний радгосп, конюшня, комора і загони для відгодівлі бичків. Саме тут проходила дорога «смерті» від комендатури до лісу. Людей на розстріл водили цією дорогою. Тюрма розташовувалася в будинку через дорогу від сучасного Будинку школяра. Звідси прямо до лісу, поміж спиртозаводом і стадіоном, поруч з  цією конюшнею, тягнулася до річечки та дорога «смерті».

Згодом розвідника ми побачили вже вбитим. Він лежав у ямі неподалік конюшні, вниз до  річечки».

      Про страту сім’ї  Савченків розповіла і Тетяна Петрівна Савченко:

      ( дівоче прізвище)

       «До війни ми жили в Славині. На той час у хуторі було 24 двори. Батько помер, я  жила з мамою. Неподалік зі своєю сім’єю проживав мій старший брат Савченко Борис Петрович. З фінської війни він прийшов тяжко поранений. Його сім’я бідувала, жили в скруті, навіть корову тримали у хаті. Після німецької окупації до Бориса часто заходили партизани. Він, чим міг, їм допомагав. Фронтовик, одним словом, був для партизанів своєю людиною. Молодий староста хутора Славина вислужувався перед фашистами. Він  почав здавати всіх, кого вважав помічниками  партизанів  або мав якусь особисту неприязнь.

Одного разу ми почули, що поліцаї забирають брата з сім’єю  до комендатури. Щосили кинулися на їхнє подвір’я. Його дружину Василину з дітками вже жбурнули поліцаї на сани. Маленький Миколка,семи років, і Володя, п’яти років, злякано дивилися, певно не розуміючи, що відбувається. Василина тримала маленьку Тамару, якій ще не було і року, прикриваючи полою фуфайки. Мама почала благати, щоб віддали їй дітей, та  Борис відповів:

     - Мамо, ви вже не маєте здоров’я, в таких умовах ви всі не виживете, ми вже якось усі разом…

З плачами  я щодуху бігла за саньми. Мені вдалося вчепитися на краю саней та поліцай раптово вдарив мене в обличчя, збивши на засніжену дорогу. Отямившись, я побігла навздогін. З останніми надіями дісталася до комендатури, думаючи, що їх триматимуть там у тюрмі. Але вже було пізно. Брата, його дружину і дітей  повезли прямо на розстріл. Разом з іншими арештованими  людьми їх постріляли.

      Старосту звали Костя, він ходив до Феньки Черниш. Не пройшло багато часу, а він з нею уже картоплю садили на городі Бориса…»

З  розповіді Кірієнко Лідії Іванівни (дів. Шкабара):

«Під час окупації Холмів  моя мама, Глущенко Ольга  Кирилівна, була вивезена на роботи в Німеччину. Працювала на заводі. Пам’ятаю лише, що містечко на річці Рейн. Далі працювала на роботах у господарів (бауерів).

Одного разу мамі прийшов лист із Холмів, в якому була страшна звістка про те, що її маму, тата, брата Семена і сестричку Віру розстріляли фашисти. Господарі, в яких вона працювала, були  доброзичливими. Їхній син військовий,  був у той час  на фронті. Звістка з  листа стала для них жахом. Вони не могли повірити про розстріл німцями мирних людей. Говорили, що їхній син воює проти сталінської загрози. Німецькі військові не можуть вбивати мирних жителів.

Після звільнення, коли мама поверталася додому, господарі дали свою адресу і просили написати листа. Вони не розлучалися  з надією, що такого бути не може, що німці не могли так діяти. Мама, повернувшись додому не стала писати листа, боялася НКВС. За тими хто був «там» був особливий нагляд.

-  Як усе трапилося, – продовжує свою розповідь  Лідія Іванівна, – я  пам’ятаю з розповіді мами. ЇЇ брат Семен був у партизанському загоні. Там він захворів. Щоб не ризикувати його життям, командування загону відправило Семена додому одужати. Через деякий час хтось попередив про наміри поліції арештувати  сім’ю Глущенків. Маминого братика Олексія вдалося заховати, а  сестричка Віра відмовилася, вмовивши батьків залишити її з ними, щоб не було. Сталося найгірше. Поліцаї забрали в тюрму  всю родину. Через деякий час Глущенка Кирила Агейовича, його дружину Єфимію Никифорівну та  дітей Семена і маленьку Віру розстріляли у «майському» лісі.

Наша хата була друга, ліворуч, перед поворотом на Семенівну. Хату не спалили, бо німці облаштували там  щось для своїх цілей. Врятувалися із сім’ї Глущенків лише моя мама і її брат Олексій. Він був призваний на фронт уже  на  Далекий Схід. Певно,  під час бойових дій проти Японії Олексій Кирилович  загинув, так і не зустрівшись з сестрою».

З рукопису Єременка Олександра Михайловича:

«Після страти Тихона Омеляненка, секретаря сільради, гестапівці розстріляли всю сім’ю його брата - Семена Ларіоновича Омеляненка. Коли  страчували  дружину і дітей Семена Ларіоновича, то Євдокія Семенівна несла на руках маленького Вітю, дочка Валя бігла поруч, не розуміючи, куди їх ведуть. Тією осінню  вона повинна була йти  до першого класу.

 Євдокія Семенівна мужньо прийняла вирок катів. Вона підійшла до ями, яка повинна стати їхньою могилою і  в якій уже були вбиті люди. Відкинула хустинку, запропоновану одним з катів, щоб зав’язати дітям очі. Неквапливо спустилася вниз. Розстелила ряднинку, в якій був закутаний маленький Вітя. Поклала дітей, лягла поруч і сказала: « А тепер стріляйте, гади!»

      З розповіді Кукуюка Петра Кириловича:

     «Після п’ятдесят сьомого року я працював лісником. «Майський» ліс, де братське поховання, входив до мого обходу. Завжди з сумом у серці я доглядав за деревами біля могили. Серед убитих у тій   ямі  лежав і брат моєї дружини – Савченко Микола Григорович. Він вижив після розстрілу. Важко пораненому йому вдалося вибратися вночі з ями. Це просто було його друге народження. Поліцаї часто навідувалися до місця розстрілу і дострілювали всіх, хто  подавав хоча б якісь ознаки життя.

До арешту Микола мешкав у районі цегельного заводу. Поліцай, який проживав неподалік говорив:

- Переховуйся, все одно знайду! Вислідив і здав гестапівцям.

      Після війни Микола Григорович проживав у Росії, в місті Калязін. Він часто приїздив у Холми   на місце свого розстрілу, щоб віддати шану тим, кому  судилося лишитися там навічно...

   Кожного року, на травневі свята, ми з дружиною та сусідкою приходили до братської могили пом’янути закатованих людей. Моя сусідка родом з Камки, а в могилі лежать її  брат Кожедуб Семен  і мати Кожедуб Марія. Їх розстріляли, як і всіх інших, хто хоч якось був пов'язаний з партизанами».                                                

Братська могила

  

   З розповіді Чеха Бориса Петровича:

     «Тітка моєї дружини Галина Хуторна була арештована. Її  посадили до в’язниці у Холмах. Одного дня разом з іншими арештованими її повели на розстріл до лісу. Гриміли постріли. Люди падали в яму, вже  наповнену вбитими…

Виконавши свою чорну справу, кати, перекинувши через плече карабіни, поверталися  в село.

Коли стемніло, Галина прийшла до свідомості. Лише згодом жінка змогла зрозуміти, що жива. Пересилюючи біль, вона повзла до краю ями, відчуваючи ще теплі людські тіла. Раптом стогін. Це поранений хлопчик з останніх сил вибирався з-під мертвих  тіл. Разом їм вдалося вибратися з ями нагору. Мужній хлопчик вирішив добиратися до рідного дому. Він  поліз на село Радомку, а Галина – в бік Ченчиків. Уже майже непритомну, перед самим хутором, її підібрали невідомі люди. Накривши якоюсь рядниною, вони на санях відвезли Галину в село Рейментарівку. Та врятуватися все ж не вдалося. Фашистські прихвостні  її знову вистежили. Поліцаї  схопили «партизанку» і добили в Рейментарівці».

***

Протягом 1941 – 1943 років мальовнича околиця села Холми стала місцем злочину проти людяності. Чоловіки, жінки і маленькі діти стали жертвами жорстокого терору, а піщаний кар’єр, який слугував до війни для будівництва, став їх останнім прихистком – братською могилою.

Кожного року жителі селища Холми проводять мітинг пям’яті біля цієї братської могили. В День Перемоги над фашистською Німеччиною в Другій світовій війні люди схиляють голови перед тими, хто загинув від рук гітлерівських карателів та їх прислужників.

У 2006 році монумент над могилою було оновлено. Встановлено погруддя «Скорботна жінка» авторства місцевого скульптора Савченка Олександра Яковича. В тій скульптурі він  виразив усю біль і тугу, яку носив у собі стільки років. «Перед очима і зараз, – згадує Олександр Якович, – стоїть жахіття побаченого мною розстрілу і хустка  хрещеної Василини, якою вона прикрила діток…»

Змінилося з роками селище. Зникла дорога до лісу, якою водили кати на розстріл тих людей. Не стало і маленького місточка через річку Убідьку. Та ще й досі старенькі холминці мріють про Алею пам’яті на тому шляху. Багато років вони домагалися від влади її створення. У відповідь були обіцянки. Трагедію можновладці потрохи стали замовчувати. На братській могилі жодного імені, лише напис:«Здесь похоронены мирные жители, расстрелянные нацистами в годы Великой Отечественной войны». Схаменіться, люди! Історія не пробачає забуття і викривлення!