20-а розвід рота - « наші нас знають»

    

Кобець Д.Д.

Опис цієї історії підійшов до завершення. Готуючи завершальні рядки, я навіть не уявляв, що через декілька днів зустріну того, хто був особисто знайомий з розвідниками 20-ї окремої розвідроти у вересні 1943 року. Хлопчаком він допомагав розвідникам у Холмах. До сьогоднішнього дня Данило Дмитрович мріяв хоча б щось дізнатися про тих героїчних воїнів.

      Зі спогадів Кобця Данила Дмитровича:

     « Війська Червоної Армії вже приближалися. Основна лінія німецької оборони пролягла від руднянського мосту, через «Царський хутір»,  до хутора Мармиш. Смуга окопів була укріплена гарматними позиціями.

     Напередодні хтось попередив, що всі  руднянці у списках на розстріл. Перед відступом німці планують стратити жителів, а хутір спалити. Негайно, закопавши скудні запаси харчів, взявши, що можна,  ми всі пішли в ліс. Розташувалися в ямках біля річки Кістер.

     Розпочався наступ. Снаряди свистіли з обох сторін. Німці стріляли з Холмів, а червоноармійці – із-за Кістра. Довкола  лунали вибухи і постріли. Коли все трішки стихло, я пішов у Рудню, щоб розвідати, можливо, там уже наші, а ми тут сидимо. Ідучи лісовою стежинкою,  раптом почув тихо-тихо: « Мальчік!» Озирнувся. Рушив. Знову: «Мальчік!» Знову озирнувся   – нікого. Та раптом я обімлів. Поряд, в кущах, стояли два німецькі офіцери. В кашкетах зі свастикою, на рукавах уже знайомі мені нашивки. В чорній наче з «голки» формі.

       – Тихо, мальчик, не бійся. Ми свої.  Ми радянські розвідники, не бійся, підійди.

      Дещо  оговтавшись,  я вже слухав, що вони виконують спеціальне завдання. Розпитали, куди я іду та яке становище в Холмах. Дізнавшись про нашу схованку в ямках, розвідники попросили відвести їх туди, до старших.

      Дорогою до нашої схованки моїм радощам уже не було меж.

 – Це  наші, не бійтеся ,– весело  гукнув я, спускаючись до схованки. Вгледівши моїх «наших»,  батько і сестра так  кудись шамнули, лише кущі зашелестіли. Поспілкувавшись  з дорослими, все стало на свої місця. Розвідники розповіли, що їм потрібно потрапити на місце, де формувався партизанський загін. Що скоро буде наступ радянських військ. Залишатися тут небезпечно. Під час обстрілу снаряди можуть не долітати до цілі і ми можемо загинути. Потрібно перейти в безпечне місце.

    Та  провести до партизанської стоянки через широку просіку наших гостей було неможливо. Дорогою постійно рухалися ворожі машини. Обабіч був поваляний ліс, тому навіть по-пластунськи проповзти не вдасться. Порадившись, офіцери запропонували перейти до стоянки усім разом. Ми швидко зібрали їм одяг. У зібраному лахмітті розвідники були схожі на старичків. Німецьку форму вони затоптали в болото і, взявши палиці,  пішли за нами.

     Лісом дісталися до дороги. Лише пробралися через просіку, як побачили, що назустріч наближаються  декілька німецьких бронемашин. Стало зрозумілим, що нас помітили. «Без паніки, спокійно!» – заспокоювали  нас офіцери-розвідники. Під полою вони притискали коротенькі  автомати, яких навіть не можна було помітити. Ми розуміли, що сили нерівні. Розвідники були спокійні і впевнені. Вони вели себе так, ніби нічого не трапилося. Раптом з  першої бронемашини донеслося: «Цюрюк! Цюрюк!» Німецький офіцер махав нам рукою, подаючи знак, щоб ми зійшли з дороги. Ми відскочили на узбіччя. Коли бронемашини промчали, всі перевели подих. Залишаючи клубки пилюки, ворожа техніка зникла в напрямку Холмів.

     Далі шлях проліг без пригод. Діставшись до колишньої партизанської стоянки,  ми розмістилися на ночівлю. Розвідники мали домовленість тут з кимось зустрітися. На це місце, очевидно,  мав прибути ще хтось. Та і самі вони вели себе так, ніби в цих місцях уже колись були. Вмостившись на таких-сяких пожитках, ми всі разом поснули. Зрозуміло, який там був сон, але на світанку ми проснулися без «гостей». Як розвідники зникли незаміченими, ніхто з нас навіть не міг зрозуміти.

    Після того, як стихла канонада, ми вирішили повертатися до Холмів. Перейшовши Кістер, ми вийшли до Рудні. Перед нами стояли війська Червоної Армії. Одні приводили в порядок зброю. Диміла пересувна кухня. Нашим радощам не було меж.

    Підійшовши до військових, мама впізнала свого небожа. Наспіх поспілкувавшись, ми запросили лейтенанта і його товаришів  у гості. Мама сказала, що лишилися  припаси і вона приготує вечерю.  Коли пішли далі ,то побачили, що німці спалили Рудню. Мости через Убідь були зірвані. Дещо розібравшись на погорілому місці нашого подвір’я, батьки почали лаштувати вечерю, щоб пригостити бажаних гостей. Я, схопивши відро, помчався по воду  до колодязя, який був на розі вулиць ( проти сучасного лісозаводу). Лише набрав   води,  як  знову диво: з розташування військових на мене вийшли два німецьких офіцери. Знову знайома мені  форма, ідеально впорядковані, з неабиякою виправкою і такою впевненістю, ніби  все навкруги під їхнім контролем. На якусь мить у моїй голові все перевернулося  шкереберть. Як? Тут же  наші..!  Та всі сумніви розвіялися, коли  перед собою я побачив знову тих двох розвідників. Скільки в мене було радості. Я так зрадів,ніби  зустрів уже своїх бойових побратимів. Розвідники мене впізнали здалеку. Підійшовши, вони  пригорнули мене до себе, стали розпитувати.  Я розповів, що ми повернулися додому і мама готує вечерю. Запросив їх до нас. Офіцери  подякували за запрошення, за велику допомогу. Просили передати вдячність батькам, але сказали, що ідуть на завдання і не мають навіть зайвої хвилини. Я запитав: «Навколо  червоноармійці , а ви в німецькій формі? Вас же наші і постріляють!» Засміялися розвідники: «Наші нас знають».

     Несучи воду, я ще довго дивився вслід цим загадковим «німецьким офіцерам», які пішли в напрямку Жуклі.  В голові крутилося : «Мальчік! Ми свої!» Згадував наш похід до партизанської стоянки. Коротенькі автомати, сховані ними під наданим нами лахміттям.  Неабияка витримка цих військових, коли дорогою натрапили на німецьку колону. Ночівля і фантастичне зникнення.  Постоявши ще декілька хвилин, переповнений враженнями, я швидко помчав  додому розповісти про нову зустріч».