суботу, 10 січня 2015 р.

Мальчик Микола Іванович


Учасник бойових дій Другої світової війни. Воював на 2-у Українському та 2-у Білоруському фронтах.
      Нагороджений орденом «Червоної Зірки», медаллю «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
      З розповіді Мальчик Єлизавети Іванівни: « У 1942 році з блокадного Ленінграду нас евакуювали на Урал.  Шістнадцяти-річний, мій братик Коля рвався на фронт. Він хотів нищити й гнати ворога, що приніс стільки горя та страждань, але черговий раз  повертався з відповіддю: « Рано, дітям на війні не місце».
    Одного разу він прибіг окрилений: його направляють у військовий табір підготовки танкістів. Тут він вивчає військову справу, заняття проводилися з ранку до пізнього вечора. Солдати вивчали матеріальну частину, тактику, займалися строєвою підготовкою. Відпрацьовували « Дії танкових підрозділів при наступі», « Танки проти танків», «Взаємодія танків та артилерії». Заняття доповнювалися бесідами з бувалими воїнами. Танкісти, не раз бувалі в боях, ділилися своїм досвідом з новачками.  Тепер він знав, що з кожного дня наближається  час, коли він битиме ворога»


    У серпні  1943 року в місті Костерево Свердловської області (Росія) розпочав формуватися   8-й механізований корпус. Дві танкові бригади  нового корпусу, 66-а та 116-а, вже мали бойовий досвід. Мотострілецькі підрозділи і підрозділи забезпечення формувалися вперше. До складу корпусу ввійшли 66-а, 67-а, 68-а і 116-а танкові бригади.
      У кінці вересня   сформований  механізований корпус під командуванням генерал-майора А.М. Хасина,  відправився під Москву.
      І ось Микола Іванович Мальчик у складі екіпажу танку стоїть перед бойовою машиною. Його 70-й танковий полк  66-ї танкової бригади  по Ленд-Лізу укомплектований  середніми американськими танками М4А2 «Шерман». Груди переповнює радість, що вже скоро він мчатиме на своєму «Шермані» не по полігону. Всі здобуті знання і навички він використає у боротьбі з ворогом у бою.
      Двадцять восьмого жовтня  в урочистій обстановці 70-й танковий полк отримує ще  іменні танки Т-34 - «Грозний», «Миколай Кошкін», «За Радянську Україну» і чотири танки «За передову науку». Гордо і чітко звучать слова командира полку Г.Л.Гаврилюка: «Накзую: танки, виготовлені на кошти вчених, письменників вручити екіпажам…».
       В останні дні жовтня 1943 року техніка та особовий склад вантажилися на ешелони. На початку листопада  8-й механізований корпус  залізницею відправляється на фронт. Ось і рідна Україна. Десь там позаду залишаються вже звільнені від фашистів рідні Ченчики, Холми, а ешелони прямують далі на захід. Корпус прибув у Кобеляки,що на Полтавщині. Розвантажившись, колона маршем взяла курс до Дніпра. Переправлялися по понтонному мосту вночі без світла. Такі обставини вимагали від механіків і водіїв великої майстерності та мужності. Командири танків ішли попереду обличчям до водія і керували рухом. Понтони під тяжкістю машин вигиналися і здавалося, що танк от-от піде під воду. Справившись з переправою, колона пішла в район концентрування. Позаду лишилося сто кілометрів майстерно пройденого шляху. На цей час частини 2-го Українського фронту в ході битви за Дніпро розширили плацдарм  на правому березі Дніпра від Кременчука до Дніпропетровська.  Розвиваючи наступ, наші війська натнулися на міцний оборонний рубіж фашистів. Стало очевидним, що прорвати його без серйозної підготовки не вдасться. Розпочалася підготовка Кіровоградської фронтової наступальної операції (складової широкомасштабної Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної операції). Згідно з планами  штабу фронту машини 8-го механізованого корпусу генерал-майора А.М. Хасіна направлялися на підсилення удару 5-ї танкової армії генерала Ротмістрова .
       
Вийшовши на позиції південніше Кременчука, корпус 21 листопада, розвернувшись у бойові порядки, вступив у бій. В атаку!.. Вся увага сконцентрована вперед! У голові Миколи змішалися гуркіт танків, розриви снарядів, дзвін осколків та куль по броні. Все потрібно відкинути і зосередитись на голосі командира. «Тільки на голосі командира і полі бою», – наказує він собі.
      Перший бій був жорстоким. Після наступу відкрилася  страшна картина: вбиті бойові товариші, палаючі танки, чорне марево понівеченої землі.  Але додало сил повідомлення  Радінформбюро на всю країну:  22 листопада  під Кременчуком знищено дуже укріплений район фашистів та визволено пункти Чикалівка, Костянтинівка, Ворошилівка«Як би було добре, щоб знали сестричка Ліза та мама, що ці населені пункти визволяв і він, їхній Микола»,- мріяв танкіст.
      Вночі  механізований корпус вийшов на ближні рубежі Олександрії,  атакуючи німецьку оборону. Взяти Олександрію штурмом не вдалося. Позиції танкових бригад потрапили під шквальний обстріл ворожої артилерії. З повітря велося безперервне бомбардування. Кожного разу пікірувало біля дев’яноста бомбардувальників гітлерівської авіації. Битва набула затяжного характеру. Наступ було зупинено.
     Пятого грудня  1943 року розпочалася  фронтова наступальна операція. Корпус отримав  наказ перерізати залізну дорогу Олександрія – Знамянка біля  роз’їзду  Диківка і далі розвивати наступ на південь Кіровограду.
     Унаслідок широкомасштабного наступу  шостого грудня  було взято місто Олександрію. За героїчні подвиги при проведенні наступальної операції і визволення міста Олександрія танкові бригади 8-го механізованого корпусу отримали звання Олександрійських.
     Після втрати своїх частин під Олександрією німецькі війська розпочали контрнаступ.
16 декабря 1943 года  Секретно
БОЕВОЙ ПРИКАЗ № 12 ШТАБ 8-го МЕХАНИЗИРОВАННОГО
 КОРПУСА
 Петровский 16.12.1943 г. 23 час 30 мин. Карта 100 000 – 1941 г.

    1.Противник группами танков и пехоты 17-й танковой дивизии контратакует наши войска и стремится задержать наступление наших войск.
    …66-й механизированной бригаде со 2-м дивизионом 613-го минометного полка наступать за 116-й танковой бригадой с ближайшей задачей занять восточную окраину Бесспорная, последующая задача – выйти на восточную окраину Красное Озеро и к исходу дня 17.12.1943 г. перерезать железную дорогу в районе коммуна Червоный Маяк, выйти и занять юго-западную окраину Шевченково, где перейти к обороне.
        У доповідях про результати тижневих боїв, що розпочалися 17 грудня 1943 року було сказано: «на кіровоградському напрямку на одній з ділянок два полки піхоти і 70 танків противника перейшли в контрнаступ. Зустрінуті артилерійським вогнем німці, не дійшовши до наших позицій, втратили 15 танків. У ході бою групі важких танків і самохідних гармат вдалося прорватися через бойові порядки наших військ. У  глибині оборони ворог був атакований радянськими танкістами, що знаходилися в засідці. Всі 12 ворожих  танків  типу «Тигр» і 6 самохідних гармат «Фердинанд» були знищені. В результаті бою ворог втратив убитими більше 800 своїх солдат та офіцерів. На другій ділянці радянські частини вели наступальні бої і, зламавши опір німців, покращили свої позиції. Захоплено трофеї та полонених.
       На кінець року перед Кіровоградом війська  створили стійку лінію фронту. Завершивши чотиритижневі бої, 5-а танкова армія Ротмістрова нараховувала лише 164 танки і самохідні гармати. У 8-го механізованого корпусу уціліло 52 бойові машини.

       Новий 1944 рік танкові бригади зустріли в Олександрії. Чотири дні нового року пролетіли в затишші. П’ятого січня 1944 року розпочалася Кіровоградська фронтова наступальна операція  2-го Українського фронту. Шостого січня – масований наступ. Дивізії вдарили по лінії оборони фашистів. Танкісти 5-ї танкової армії, прорвавши супротив ворога на північному та південному сході міста, двома напрямками розпочали оточення Кіровограда. Лівим флангом наступали бригади 8-го механізованого корпусу. Вклинившись до Новоандріївки,  бригади разом з 26-м та 18-м танковими корпусами 5-ї танкової армії закріпили наступ.
     Врахувавши впевнене положення на лівому фланзі, командування фронту таємно перекидає 8-й корпус на правий фланг під село Казарна. У загальному наступі бригади 7-го та 8-го механізованих корпусів отримують наказ обійти Кіровоград з півночі  на Грузьке та Лелеківку, перерізати шляхи відступу німецьких частин. Розвиваючи наступ  двома флангами, танкові частини  замкнули кільце навколо Кіровограда і ввійшли в місто. Але через відставання стрілецьких дивізій капкан захлопнути не вдалося і близько трьох німецьких дивізій вирвалося з оточення. Сьомого січня бригади 8-го механізованого повністю відрізали німецькі частини, зімкнувшись у районі Лелеківки, Грузького. На ранок 8 січня 1944 року Кіровоград був очищений від ворожих військ. Пройшовши з боями ще до 40 км, війська фронту на 10 січня були зупинені контратаками ворога. У бій вступили ще три німецькі танкові дивізії. На 16 січня командувач фронту дав наказ змотаним боями частинам перейти до оборони. Так успіх на Кіровоградському напрямку створив умови для початку Корсунь - Шевченківської наступальної операції ( 24 січня – 17 лютого 1944 року) та вихід 2-го Українського фронту на річку Південний Буг.
    У результаті Кіровоградської операції військами фронту було оточено та знищено близько десяти ворожих дивізій. Гітлерівці втратили понад  15 000 солдат та офіцерів. Знищено 293 танки, 296 гармат, 40 самохідних гармат, до двох тисяч одиниць механізованого озброєння. Радянські війська також понесли непоправимі втрати. Загинуло біля  половини особового складу. Хоронили убитих з часом. Коли фронт відкотився до Бугу і степ звільнився від снігу, місцеві жителі  зібрали тіла солдат, що пролежали всю зиму і поховали в братських могилах.
      Одним з ярких епізодів завершення  Кіровоградської наступальної операції був рейд танкістів 8-го механізованого корпусу в тил ворога. Прорив до залізничної станції Мала Віска, за 70 кілометрів від фронту, став прикладом відваги і мужності в історії танкових військ. Командування групою було доручено полковнику М.Н. Кричману. Часу на підготовку майже не було. Завдання доводилося до кожного учасника рейду. Танки і самохідні гармати пофарбували  білою фарбою. Стрілецький десант у білих маскхалатах групувався  біля закріпленого за ними танка. Після війни ветерани піхоти згадували, що «Шермани» при наступі були улюбленцями наших стрільців. Танк мав набагато вищу мякість ходу ніж Т-34. На марші не створював великого шуму, що давало змогу пройти непомітно до вогневих позицій. На броню збиралося шість-вісім автоматників, які, прив’язавшись ременями до скоб машини, вели прицільний вогонь на відстань 100 – 150 метрів від танка. На М-4А2 встановлювався також гіроскопічний стабілізатор наведення гармати в вертикальній площині, що підвищувало ефективність стрільби під час ходу. Подібний прилад на радянських танках з’явився   лише на початку 50-х років (Т-54А).             
«Шермани» 66-ї бригади на марші
               
      Морозним вечором 10 січня танкова колона з десантом вийшла на «полювання ». Через виявлену розвідкою прогалину в обороні німців бригади зникли в темряві ночі. Головним завданням групи було дотримання прихованості, постійно пам’ятати про взаємодію. На випадок розриву зв’язку між загонами рухалася додаткова  радіостанція на бронемашині в супроводі танка. Для таємного радіозв’язку між екіпажами були розроблені цифрові сигнали: «Ворога в селі немає», «Бачу ворога», « Атакую» і тд. Рухалися балками, полями, обходячи населені пункти. Вийшовши в глибокий тил, підійшли до села Марянівка. Серед села танки врізалися у довгу колону німецьких автомашин, бронетранспортерів та повозок. Напівроздягнуті німці вискакували з будинків у паніці  і потрапляли під вогонь наших автоматників. Одні  трощили колону, а інші бригади зрівнювали  з землею виявлені німецькі склади  військового майна. Тим часом розвідники вчасно знищили автомобіль ворожого радіозв’язку та дроти ліній передач.
      Далі танковий взвод розвідки вийшов у напрямку села Паліївки, що примикало до залізничної станції Мала Віска. Постріли танків розірвали нічну тишу. Бойові машини давили завантажену фашистську техніку. Рвалися запаси боєприпасів. Десятки солдат та офіцерів косилися вогнем танкового десанту.  Коли бій у Паліївці стихав,  друга бригада вже чавила  зенітну батарею, що прикривала залізничну станцію. Третя бригада громила гарнізон Малої Віски та ешелони з технікою. Неподалік Мар’янівки танкісти відрізали шляхи відступу ворожому бронепоїзду і майстерно знищили його прицільним вогнем. Недалеко від Малої Віски базувалася німецька авіація. У супроводі місцевої жительки танки таємно вийшли до летовища. Охорона об’єкту здійснювалася декількома танками та зенітною батареєю. Раптовість атаки  була для фашистів незворотною. Аеродром було знищено. Горіли розчавлені літаки, бензоцистерни, вибухали склади авіабомб.
       Змотана нічними боями група вийшла на відпочинок, та на цей час ворог виявив розташування наших танків. На світанку почувся гул німецьких літаків. Бомбардувальники налітали ланка за ланкою. Не маючи зенітного захисту, танки стали беззахисними мішенями. Вже отримавши наказ на вихід з операції, група зіштовхнулася з наземними частинами ворога. За день бригади відбивали до десяти атак танків та мотопіхоти. Понісши великі втрати, 13 січня танкісти пробилися до своїх, але в розташування корпусу повернулося лише 20 танків.
     Під час героїчного рейду в тил ворога група 8-го механізованого корпусу знищила 20 танків фашистів, 500 автомашин, 25 бронемашин, 10 гармат, 10 складів з боєприпасами, біля 1000 гітлерівських солдат. Стрімкою атакою пустили під укіс бронепоїзд, три ешелони з транспортом та озброєнням. Знищили близько сотні літаків.
     Морозного січневого дня корпус знову вступив у бої Корсунь-Шевченківської операції. Танкові бригади безперервно переміщалися, здебільшого у нічний час, не даючи можливості фашистам вирватися з «котла». Громили оточеного ворога в районах Звенигородки та Шполи. В одному з наступів танки потрапили під удар ворожої артилерії. Багато бойових машин було підбито. Мальчик Микола Іванович був поранений. Рештки корпусу виведені з боїв і відведені під Кіровоград. Майже все літо корпус знаходився на кіровоградщині.
      Наприкінці серпня, ешелонами, корпус переправився під Мінськ. Три місяці проводилося формування. Відновлювалася матеріальна частина,  навчання поповнення, корпус практично був оновлений. У грудні танковий корпус знову залізницею вивели під Білосток  у склад 2-го Білоруського корпусу Маршала Рокосовського.
     У перших числах січня 1945 року бригади вийшли маршем під Ружани. Разом з частинами фронту вони вступили у бій. Корпус штурмував   Млавський укріпрайон фашистів, у подальшому  заволодівши містом Марієнбург (Мальборк). У загальному наступі танкісти громили великі ворожі угрупування в Східній Прусії, Польщі і Східній Померанії. Вийшовши 20 квітня до річок Одер і Нейсе бригади вклинилися на територію Німеччини. Форсували Одер. Вели жорстокі вуличні бої  у великих містах та інших населених пунктах.
***
    Першого травня 1945 року Микола Іванович Мальчик  у складі полку громив німецький гарнізон невеликого міста. Фашисти боролися за кожний квартал. Завали та будинки обмежували маневр танків, а з засідок били ворожі фаусники. Раптом танк трусонув сильний удар. Вибух змішався зі скрежетом металу і димом, машина зупинилася. Швидко отямившись, Микола припав до прицільної щілини. Праворуч загорівся ще один танк. Помітивши знаходження фаусників, він відкрив  вогонь з лобового кулемета. «Браунінг» прицільно шматував фашистську засідку. Під вогневим прикриттям підбитого «Шермана» бойові машини продовжили наступ. Коли від полум’я  спалахнув комбінезон, танкіст зрозумів, що екіпаж загинув. Схопивши автомат, Микола вислизнув через нижній люк. Побачивши міняючих позицію фашистів, відкрив вогонь. Троє фаусників, скошених автоматною чергою, впали замертво. Патрони скінчилися. Зриваючи палаючий бушлат, танкіст кинувся до будинку та фашисти  вже  помітили беззбройного танкіста. Ледь тримаючись, при свідомості вбіг у напівпідвал. У приміщенні, стиснувшись від страху, сиділи декілька німецьких жінок. Зрозумівши обставини, вони миттю розсунули ліжко і сховали солдата…
    Вже в військовому шпиталі згадував Микола Іванович голоси фашистів, що увірвалися слідом, але жінки його не видали. Далі за життя танкіста боролися німецькі медики.
« Якби не ті лікарі, я б не вижив»,- розповідав він.
    Наказом № 028/4 від 15.051945 року, за проявлену мужність і відвагу в бою, Мальчик Микола Іванович нагороджений орденом «Червона Зірка».
    З розповіді Мальчик Єлизавети Іванівни: « Був танкістом. Дійшов до Берліну. Всі вже повернулися з війни, а він прийшов лише через два місяці, ми вже думали, що загинув.   Поранений був і обпалений, на спину страшно було дивитися. Довго лікувався ще. Він і помер молодим, серце не витримало пережитого.
    Багато розповідав про те, як воював. Скільки горя бачив та переніс. Тільки йому ніхто не вірив. Насміхалися.
   - Нагороди в нього були? – запитую.
      - Були, але він же хлопцем ще був, 20 років.»
     Сьогодні,  переглядаючи архівні документи тих днів, стає зрозуміло, чому не вірили розповідям фронтовика. Слова двадцятирічного юнака, який у свої сімнадцять громив ворога, штурмував Берлін, виглядали «байкою». Хіба могла радянська влада розповісти в ті часи, що  солдати героїчно гнали ворога з нашої землі на американських «Шерманах».
Не патріотично, щоб радянський воїн  косив гітлерівців з лобового кулемета «Браунінг». Була лише Наша Зброя і зброя, відібрана у ворога. Тримали в собі тяжкі спогади не красномовні фронтовики, бо слухали всі лише «затверджених» ветеранів.
    В одній  дружній бесіді з кавалером п’яти бойових орденів, механіком-водієм танка                Т-34, який пройшов всю війну, вісім його екіпажів загинули від прямих влучань; танкіст втратив у боях, підбитими, десять «тридцятьчетвірок», запитую:
- Петре Васильовичу, як екіпаж тримався під час бою на  тридцятиградусній жарі,  коли на броні можна яєшню смажити?
Посміхнувся дід і каже:                                                                                                                                                                                          - А в танку головне – «нє  бздєть»!!!






















                                                                                                                 
                                                                            


Немає коментарів:

Дописати коментар