суботу, 24 січня 2015 р.

Оксана Гордіївна Демченко


       «Моя тітка Оксана, рідна сестра мого батька, перед війною була начальником міліції у Холмах. Потім  вийшла заміж. Жила у Радомці, а у Старій Гутці працювала головою сільради. Чоловік пішов на фронт. Під час німецької окупації Оксана стала зв’язковою партизанького загону.
      Одного разу до неї прийшли партизани і сказали, щоб вона негайно йшла з села, в поліції є на  неї донос. Тітка відповіла: « Ще  не довела всі справи. Саме хліб печу, заберу хліб і прийду». Перед відходом вирішила провідати і пригостити хлібом чоловікового брата Тимоху, він жив на вулиці неподалік. Лише зайшла до хати, а тут і поліцаї. Оксану схопили, прив’язали до оглобель саней і поволокли до урочища Казенне.

      Нам переказали, що Оксану знайшли у лісі обмерзлу, закатовану, всю поколоту штиками. Батько не зміг пересилити біль втрати, тому на поховання поїхати не зміг. У Радомку,  на похорони тітки Оксани, я поїхав з другою тіткою, тіткою Гашею. На подвір’ї, на снігу лежало скручене понівечене тіло. Сусіди  поклали небіжчицю на якийсь поміст, розпалили хмиз, щоб тіло нагрілося і його можна було розправити.
      Поліцаї  заборонили хоронити посібницю партизанів у труні. Люди загорнули мою тітку Оксану у якесь покривало і поховали.
      Тітку Гашу забрали на роботи в Німеччину. Після війни вона повернулася і жила у Холмах».
***
Демченко Василь Тихонович
     З Демченком Василем Тихоновичем ми приїхали в село Радомку. Тут нас направили до бабусі, яка могла нам розповісти про Демченко Оксану. Старенька Поліна Іванівна Бондаренко, ніби чекала, так їй хотілося розповісти всю правду про ті страшні часи. «Скільки горя принесли людям ті поліцаї прокляті, та і партизани.., – не договоривши, важко зітхнула бабуся. – Мені  тоді років одинадцять було, але все я пам’ятаю. Оксана вийшла заміж і жили вони з чоловіком  по сусідству з нами. Чоловік її кравцем добрим був. Добротні речі шив для мужиків, а як війна почалася, пішов на фронт. Оксана до нас часто приходила то у справах до мого батька, то так, по-сусідськи. Корову вона тримала, я і зараз пам’ятаю ту корівку, наче такої красивої корови більше і не було. Отож і молоко партизанам передавала, і їжу готувала, хліб пекла. Погорільські поліцаї  потім забрали корівку, а вона якось втекла і повернулася додому, говорили, що на ходу з машини стрибнула.              
        Коли стало небезпечно, партизани попередили Оксану. Вона вже готувалася йти в ліс: напекла хліба, закопала у хліві всі речі і чекала на партизан. Потім пішла до чоловікового брата Івана сказати, що йде в партизани і щоб він наглядав за подвір’ям. У цей час за нею приїхали поліцаї. Не заставши Оксану вдома, вони поїхали її шукати, там її і схопили. Катували бідну дівчину. Розрізали тіло і засипали сіль у рани. Били шомполами. Повезли до лісу, звідти вона не повернулася…
      Свекор пішов шукати невістку. «Нехай і мене убють, але я знайду Оксану і поховаю», – говорив  він, здогадуючись про трагедію, що сталася.                                                   
                                                                                                   
       Знайшов він понівечене тіло за селом у лісі. Поколота багнетами, вона з останніх сил ще повзла сніговими заметами, доки не завмерла, стиснувши в долонях закривавлений сніг.
      Пізніше партизани забрали чоловікового брата Івана. Люди знайшли його вже закатованим у лісі. На животі партизани розпалювали хмиз. Під руками лежали розпечені головешки з багаття. Говорили, що він відкопав схованку в Оксаниному хліві, за це його партизани і катували. Можливо, ще якихось зізнань домагалися. Одним словом, як не одні, то інші вбивали…»
      Після відвідання місця поховання Оксани Гордіївни ми завітали до ще однієї старенької очевидиці тих подій.

     З розповіді Насті Колько:

     «Мій батько був головою колгоспу в Радомці. На фронт його не призвали, залишили по «броні». Коли прийшли німці, то назначили його старостою. Він і на зборах не був, його заочно призначили. На «нову» роботу він не виходив. Потім поліцаї сказали, щоб ранком на десяту годину був удома. Батько здогадався, чим все це може обернутися, і пішов до партизанів.
      На ранок поліцаї привезли до нашого двору Оксану. Відразу перед хатою її почали бити шомполами, показуючи усім, що буде з тими, хто не служитиме «новій владі». Я на всі ці звірства дивилася крізь шпаринку. Моя мама почала прохати, щоб вони не знущалися, запитувала, куди  її забирають. Один з поліцаїв витягнув з гвинтівки патрон і сказав:                           «Оцей орден почепимо «сталінській дочці». Потім її прив’язали до оглоблі саней і поволокли  до лісу за село.
     Батько так додому і не повернувся. Потім приїхали партизани в шапках з червоними стрічками. Сказали, що батькові потрібен одяг. Мати запитувала, чому ж він сам не приїхав. Коли вони самі відкрили скриню і почали набивати наволочку з подушки одягом, стало все зрозумілим. Далі партизани навантажили на сани сіна і поїхали. Пізніше нам хтось розповів, що батька розстріляли,стратили. Розстріляли за те, що був призначений старостою.

    Влітку мама ходила під ліс і шукала його могилу. Пастухи часто переказували, що знайшли чергову ямку на узліссі. Убитих  ледь-ледь присипали, корови ревли, жахалися  тих місць. Чули лихо. Мама чотири таких могили розкопала, а свого чоловіка так і не знайшла. Потім і надію втратила, припинила пошуки». 

Немає коментарів:

Дописати коментар