пʼятниця, 24 лютого 2017 р.

Історична довідка про село Ченчики


У старописаннях село Чєнци (Ченчики) згадується на початку 17 століття: «…в дубовій гряді на річці Убеді проти названого острова святого Ітурець і Холмами розташоване сільце Чєнци». У грамоті 1689 року цей острів зветься «святий острів (Итурецъ), оскільки там мешкали монахи. У згаданий період село Ченчики (Чєнци) належало Василю Дуніну-Борковському – чернігівському полковнику, Генеральному Обозному в уряді Гетьманщини.Оскільки в жодних документах не значиться, щоб у гетьманський час ця місцевість належала монастирю, то можна уявити, що у Ченчиках був монастир дотатарського періоду, а переселення монахів-відлюдників (ченців) на острів Ітурець, вочевидь, було вимушеним. Після смерті Василя Дуніна-Борковського його друга дружина Марія Степанівна 28 вересня 1702 року передала млин з хатою у Ченчиках Пустинно-Рихлівському монастирю. За переказами старожилів, у перші десятиріччя радянського періоду до каплиці, яку побудували у Ченчиках на місці зруйнованого дерев’яного храму, приходили монахи.

Після колективізації 1930-х років у селі було засновано колгосп, побудовано школу.


Перед Другою світовою війною у 1940 році мешканці села Ченчики, майже повністю, були примусово переселені до Фінляндії на окуповані Червоною Армією території. До тридцяти сімей з Ченчиків, з колгоспним реманентом, коровами і кіньми були виселені у Кексгольмський район, село Тиурінськ, «… у зв’язку з плановим переселенням в Карело-Фінську РСР». Такі «планові» переселення українців товарними вагонами за сталінських часів сьогодні вже відомі. У 1941 році фіни відвоювали свої покинуті села і «переселенців» чекали нові поневіряння. Основна частина з них полягла у боях на берегах Неви, багатьох здолав голод блокадного Ленінграду, і лише частка була евакуйована у Свердловську область Росії.


Тим, хто не потрапив під переселення і лишився у Ченчиках, перепало не менше. Одні пішли в ліс у радянські партизани, інші були зв’язковими, а ще інші – між двома «молотами»: партизанами і поліцаями (колабораціоністами).


Після Другої світової війни село Ченчики стало знову заселятися і розрослося майже до 40 садиб. У селі розташовувалася бригада колгоспу «Червоний маяк», де мали змогу працювати місцеві жителі. Працювала крамниця споживчого товариства.


Пік розвитку поселення припав на 70-ті роки минулого століття, але цей період став і початком процесу урбанізації, "перетікання" жителів до більших населених пунктів. Укрупнення колгоспів, реорганізація та інші реформи не змогли врятувати процес вимирання малих сіл в Україні, не лишивши іншої долі і Ченчикам. Сьогодні невеличке поселення (вісім хатин) живе своїм життям серед мальовничої природи, зустрічаючи кожного красою своєї первозданності.

Немає коментарів:

Дописати коментар