1.ХУТОРЯНИ

                          

    Розвиток цієї історії розпочався з фотографії в Холминському музеї. Під світлиною короткий напис: « Мелашенко Д.Ф. Загинув у жовтні 1941 року, обороняючи Москву».   Стало цікаво, як доля занесла цього юнака під «славну Москву». Розпочався пошук.

Мелашенко  Дмитро  Федорович

(1923 – 1941)

    Прізвище Мелашенка Дмитра Федоровича 1923 року народження, мешканця с. Ченчики  Холминського району Чернігівської області вдалося знайти у списках курсантів Московського Червонопрапорного піхотного училища ім.ЗС РРФСР. Курсанти загинули під час оборони Москви під селом Парфеньково Волоколамського району 17 листопада 1941 року.

     Зі статті «Кремлівський полк, зниклий безвісти» стало відомо, що курсанти, як резерв Західного фронту, були негайно кинуті на зупинення ворожого прориву. На початку жовтня 1941 року вони вступили в бій на другій лінії оборони під Яропольцем.

З 12 жовтня по 16 листопада курсанти отримують звання  лейтенантів і нагороди відразу на передовій. Шість нагород з 12 по 27 жовтня – під Яропольцем, 16 нагород з 27 жовтня по 30 жовтня – за прорив другої лінії оборони і відхід, 16 нагород – за нічний бій під селом Соф’їно 4 листопада, 6 нагород – за контрнаступ під Парфеньково 16 листопада 1941 року…

2.ХУТОРЯНИ

                             

    Після написання цієї історії я розповів Єлизаветі Іванівні про нові відомості щодо загибелі  Мелашенка Мойсея Даниловича. Старенька пригадала:"Мелашенко Данило в останні роки сторожував млин у Ченчиках. Його сини Мойсей і Василь були військовими офіцерами. Живим лишився лише Василь. Після війни він приїзджав у Ченчики. Служив у авіації під Москвою. В кінці 1980-х Василь Данилович загинув під час пожежі. Кинувся до квартири рятувати свого улюбленого кота, а двері защепнулися ..."

    Про Мелашенка Василя Даниловича, 1924 року народження, вдалося встановити, що 16 листопада 1985 року він нагороджений орденом Вітчизняної війни 2ст. в честь 40-річчя Перемоги.

Мелашенко  Мойсей Данилович

                                                               (1908 - 1943)

    У рядах Червоної армії Мелашенко Мойсей Данилович з 1930 року.

    Напередодні війни,через репресії в 1937 році, постала гостра потреба командного складу армії. На ряду з віськовими училищами створюються численні прискорені курси з під-готовки молодшого командного складу з числа мобілізованих. Розпочався обов’язковий призив осіб, які мали середню освіту на курси "Вистрєл" та інші.

3. ХУТОРЯНИ

                      

       Після написання чергової історії   Єлизавета Іванівна розповіла про лист від Панченка Василя Тимофійовича, який вона отримала в кінці 1942 року на Уралі. Лист написав товариш, за проханням Василя, який був тяжко поранений: " Лізо,  я помираю, в Ченчики вже не вернуся...".

        Сім'я  Панченка Тимофія Степановича, – продовжила розповідь старенька, – була багатодітною. Ми з ними були у Фінляндії. З Ленінграда  евакуювалися всі по-різному. У машини завантажувалися, то хто в одну машину, хто – в іншу. Яка переїхала через Ладогу, а яка потонула. Так і у вагони вантажалися – хто куди.  З хлопців лишився після війни лише Петро. Він ще не  досяг призивного віку, самий молодший. А от Василь і Володимир з війни не повернулися. У тому листі була фотокартка Василя. Він лежав біля свого коня. На жаль ні лист, ні фото не збереглися.

4. ХУТОРЯНИ

                        

      "Уже на Уралі ми знову зустрілися з Мелашенком Карпом Вікторовичем і його дружиною Марією, – розповіла Єлизавета Іваніна. – Поселення у Фінляндії покидали разом, а потім у Ленінграді наші дороги розійшлися. Там уже виживали хто як міг. Їхнього сина Іллю призвали до армії з Ченчиків у 1939 році. Другого сина, Михайла, забрали на фронт уже з поселення у Фінляндії, у перший місяць війни. Самий молодший, Іван, місяців через два також пішов на фронт. Усі три сини з війни не повернулися”.

5. ХУТОРЯНИ

                             

    З розповіді Мальчик Єлизавети Іванівни: « На Урал з Ленінграда евакуювалася у 1942 році і Мартіяс Євдокія з дочками Галиною і Мотрею. Її сина Григорія забрали до армії у 1940 році. У Ченчиках, до переселення, Євдокія Єпифанівна проживала сама з дітьми. Вона була не з корінних, розмовляла російською мовою. На Уралі ми проживали в селищі Біла Єлань Талицького району. Там ми з Євдокією навчалися на курсах трактористів і працювали в колгоспі. Зарплату отримували лише борошном, п’ять кілограмів на місяць. Потім я стала трактористкою, а Євдокія не здала іспит. Потрібно було проїхати «вісімку» на тракторі і з «вісімки» в’їхати у ворота. Я  виконала завдання, а  вона не справилася.     

     Євдокія побивалася за сином. Ходила до райкому, військкомату, але так про його долю і не дізналася. Григорій добре навчався, ще і працював – розносив пошту у Ченчиках. З  Уралу ця сім’я не повернулася».

6. ХУТОРЯНИ

                          

Мірчук і Валет

(з розповіді Мальчик Єлизавети Іванівни)

    У Фінляндію з нами поїхав і чорний жереб, якого батько з Василем Марковичем купив за «мірчуки». Кінь був небаченої краси. Чорний, стрункий, на лобі біла пляма і на ногах, наче білі панчохи. Військові його забрали у нас з поселення. Всіх коней солдати забрали для фронту у 1941 році. Осідлали, перекинули рушниці через плече і верхи поскакали. Так що наш коник Мірчук ще і повоювати встиг.

     Багато горя ми зазнали через того коня у Ченчиках. Якби його у власність купили, а то ж для колгоспу! Перед арештом батька прийшли декілька чоловік, описали і забрали всі продукти. Не лишили навіть жмені зерна чи борошна. Керував ними Тунік з Рейментарівки, він ще у громадянську партизанив. У цей час був головою сільради. Коли батька арештували, то вони знову приїхали і забрали картоплю та буряк. Хтось доніс, що за хатою у нас був буртик. Мати потім стала плакати, бо ми голодували, просила за дітей. Одного разу приїхав  на гарбі якийсь чоловік з колгоспу і згорнув під двором трохи картоплі.

Оксана Гордіївна Демченко

       «Моя тітка Оксана, рідна сестра мого батька, перед війною була начальником міліції у Холмах. Потім  вийшла заміж. Жила у Радомці, а у Старій Гутці працювала головою сільради. Чоловік пішов на фронт. Під час німецької окупації Оксана стала зв’язковою партизанького загону.

      Одного разу до неї прийшли партизани і сказали, щоб вона негайно йшла з села, в поліції є на  неї донос. Тітка відповіла: « Ще  не довела всі справи. Саме хліб печу, заберу хліб і прийду». Перед відходом вирішила провідати і пригостити хлібом чоловікового брата Тимоху, він жив на вулиці неподалік. Лише зайшла до хати, а тут і поліцаї. Оксану схопили, прив’язали до оглобель саней і поволокли до урочища Казенне.

Ченчики. Випробування війною

   

Мальчик Єлизавета 
Іванівна 1923 рн

У старенькій хатині села Ченчики, неподалік від Холмів, приготування до Пасхи.  Олена підбілює вапном стіни кімнати. Єлизавета Іванівна Мальчик по-господарськи спостерігає за роботою вправної онуки.

   - З вашої родини були на фронті? – запитую стареньку.

   - Старший брат Дмитро ще перед війною пішов працювати провідником на залізницю. Під час війни вони вивозили поранених та евакуювали людей  з Ленінграда. Потім матері написали, що ешелон потрапив під бомбардування і він загинув.

    Батька, Івана Івановича, забрали на фронт влітку 1941 року. Він загинув при обороні Ленінграда вже через місяць.

    Менший брат Микола. Пішов на війну в сімнадцять років. Був танкістом. Дійшов до Берліна. Всі вже повернулися з війни, а він прийшов лише через два місяці, ми вже думали, що загинув. Поранений був і обпалений, на спину страшно було дивитися.