Ченчики. Випробування війною

   

Мальчик Єлизавета 
Іванівна 1923 рн

У старенькій хатині села Ченчики, неподалік від Холмів, приготування до Пасхи.  Олена підбілює вапном стіни кімнати. Єлизавета Іванівна Мальчик по-господарськи спостерігає за роботою вправної онуки.

   - З вашої родини були на фронті? – запитую стареньку.

   - Старший брат Дмитро ще перед війною пішов працювати провідником на залізницю. Під час війни вони вивозили поранених та евакуювали людей  з Ленінграда. Потім матері написали, що ешелон потрапив під бомбардування і він загинув.

    Батька, Івана Івановича, забрали на фронт влітку 1941 року. Він загинув при обороні Ленінграда вже через місяць.

    Менший брат Микола. Пішов на війну в сімнадцять років. Був танкістом. Дійшов до Берліна. Всі вже повернулися з війни, а він прийшов лише через два місяці, ми вже думали, що загинув. Поранений був і обпалений, на спину страшно було дивитися.

Мальчик Дмитро  
Іванович1921 рн  

Довго лікувався ще. Він і помер молодим, серце не витримало, таке пережити.     

    Багато розповідав, як воював. Скільки горя бачив та переніс. Тільки йому ніхто не вірив. Насміхалися.

    - Нагороди в нього були? – запитую.

    - Були, але він же хлопцем ще був.

    Перемовившись з помічницею, Єлизавета Іванівна  почала розповідати про ті тяжкі часи.

     - Після радянсько-фінської війни у 1940 році нас примусово переселили у Фінляндію. У Ченчиках був колгосп. Зібрали нас сімей до тридцяти з реманентом, коровами і кіньми на товарний ешелон і – до фінів. Доправили в Кексгольмський район, село Тиурінськ.                                                                                                                                                                                       - Там, – продовжила старенька, – усі будинки, сараї були покинутими як є. Фінів вигнали без нічого. Нам наказали облаштовувати колгосп. Таких, як ми, в той край «приїхало» багато. Батька призначили головою колгоспу. Розпочали обробляти землю. Край той був суровий: ліси та болота, сніжні зими.

Запис у трудовій книжці Мальчика Івана Івановича: «… у зв’язку з плановим переселенням в Карело-Фінську РСР». Такі «планові» переселення за 24 години в товарних вагонах за сталінських часів сьогодні вже відомі. Дочка згадує, що батьку сказали: « Якщо не погодишся – розкриємо хату».

    Тільки розпочали обживатися і – війна. Усіх чоловіків забрали на фронт, бо німець уже був під Ленінградом. На місце батька головою колгоспу призначили якогось діда. Він одного разу прийшов і каже: «Ось тобі, Лізо, печатка, твій батько головував, то тобі і керувати. Я і так ледве ноги тягаю».

    Потім приїхали червоноармійці і забрали коней з підводами для армії. Пізніше забрали худобу та провіант. Автомашину, з останнім зерном, я відправила до Ленінграда. Там і печатку колгоспу здала.

    Невдовзі з лісів вийшли фіни і нас, жінок та дітей, вигнали. На залишені солдатами дві конячки з возами ми завантажили, що взяли у руки,  і пішли до Ленінграда. У нас і ще у двох сімей було по  корівці.

   

Мальчик Іван Іванович 1899 рн
Мальчик Онисія Іванівна 1900 рн

Під Ленінградом нас зупинили військові і далі не пустили. Вже скрізь бомбили. Чути розриви і стрілянину. Була осінь, холодно, дощі. Ми вико- пали ями, вкинули туди подушки, якесь збіжжя і почали там жити. Харчі скінчилися. Ми мали півмішка проса, і мати ходила на поле неподалік, довбала мерзлу картоплю. У сусідів корову вкра-ли, ми свою ховали як могли.

    Місто було зруйноване. Магазини і все інше пограбовано. Солдат годувати не було чим, тому забрали       

і коней, що у нас лишилися.

    Одного разу розповіли, що військові казарми знаходяться на тій стороні Ленінграда. Там, на Неві, воюють наші рідні. Вісімнадцятирічною дівчиною  я пішла шукати свого батька.  Все було зруйновано, але трамваї ходили. Розпитуючи дорогу, вперше їхала трамваєм. Сьогодні мені страшно навіть уявити, але я доїхала до Неви і знайшла військові частини. На тому боці річки гриміли бої. Одні солдати ішли воювати, інші поверталися зморені, обідрані, поранені.

    З однієї колони військових я почула, як до мене зверталися: «Лізо, Лізо! Твого батька вбито там, на березі Неви, вчора!..»  Це був чоловік з нашого поселення, який мене впізнав. Я довго плакала  біля річки. Не знала, як мені повертатися зі страшною звісткою…

    Настали морози, випав сніг. Неподалік у сосновому лісі ми знайшли покинутий табір відпочинку якогось заводу. Всі, хто лишився, перебралися туди. Корів у наших сусідів покрали, тому мама і Микола стерегли корівку. Спали біля неї по черзі. Скрізь  лютував голод. Люди  мерли від голоду і холоду.

    Разом з двома дівчатами ми ходили копати окопи. Копали з ранку до пізнього вечора. Отримували пайок 125 грамів хліба, мерзлу редьку та пару мерзлих картоплин. Половину хліба я віддавала Миколці, бо хлопчики були слабші і мерли частіше, а він був відтепер у нас єдиним чоловіком. Коли вже становилося зовсім тяжко і тримати корівку стало небезпечно, ми її зарізали. М'ясо розсували в мішках під ліжка. Невдовзі  воно притхнулося, але їли і вонюче, щоб вижити.

    Під весну копали окопи біля аеродрому. Льотчиків годували добре. На столах був цукор, хліб. Ми посідаємо в окопі з отриманим пайком з дівчатами і плачемо. Проходячи біля нас, вони з-під поли кидали нам поїсти: хто шматочок хліба, хто шматочок цукру. Це було небезпечно, часи були суворі. За «розбазарювання» розстрілювали.

    Весною нас розпочали евакуювати. Ладозьке озеро було ще замерзлим, а під берегом лід уже танув, його побило під час  бомбардування, і доїхати було дуже важко. Просто закривали очі, щоб не бачити, як тонуть люди. На східному березі вантажилися у товарні вагони. Поїзди прямували на Урал.

    Дорога тривала тридцять один день. Прибувши у Свердловську область, Талицький район, ми розмістилися в переповнених поселеннях. Два місяці я працювала на авіабудівному заводі. Потім мене направили на курси трактористів. Вивчившись, почала працювати на тракторі. Працювали здебільшого дівчата, бо чоловіки були на фронті або на спеціальних роботах військових виробництв. До поля далеко, десятки кілометрів. Вивезуть на поле, і орю одна декілька діб, тільки вагончик на краю поля.

    Одного разу регулювала двигун. У мене була тепла хустка  з довгими пасмами, вони і потрапили у вентилятор. Отямилася і не знаю, скільки часу я пролежала непритомна, вдарившись головою об трактор?

     Мама була слабою, працювати не могла. Жили ми на мій пайок, а Микола  все рвався на фронт…»