Працюючи з підшивкою районної газети «Соціалістичним Шляхом» за 1961 рік, я
зацікавився історією, яка висвітлена вище.
Автор статті О.Чех розповідає про події, які відбулися в наших краях під час
Другої світової війни. В цей час
я вже мав велику кількість матеріалів, напрацьованих Олександром
Михайловичем Єременком (
літера-турний псевдонім
О.Чех), по відтворенню
історії селища Холми. Тому достовірність
подій і доля героїв цієї розповіді зацікавили мене особливо.
Маючи лише прізвища капітана Семена Васильовича Жукова і сержанта
Григошкіна, я розпочав пошук. Для того, щоб визначитися, з якими архівними
матеріалами потрібно працювати, постало питання про відтворення подій вересня
1943 року – визволення селища Холми від німецької окупації.
Стаття « Справжні люди» з газети
«Соціалістичним шляхом», 1961 рік
Якось
восени, коли опівночі Клавдія Григорівна поверталася від свого родича, хтось
вийшов з темряви і запитав дорогу на Новгород-Сіверський і … хліба. Жінка
впізнала гостей. Їх було п’ятеро. Вони
наздоганяли фронт.
…
Поруч живе німецький староста, через
кілька хат – поліцай. У селі і довкола – пости. Жінка знала, що один необережний
крок – завтра їй бути за околицею, в ямці. Німці за таке карали смертю.
Ні, вона покаже своїм дорогу. Та де взяти
хліба? Йти додому.
Вночі ходити по селу
заборонено. Затримають – обов’язково обшукають. Знайдуть хлібину – не
викрутитися. Позичити? І ось є хліб і сіль. Клавдія Білогур попід рівчаком
виводить бійців з села, до лісу, на схід.
Тепло прощалися солдати. Думали вони в
місті вчинити напад на охорону табору і звільнити полонених. –
Дійдемо до своїх, повернемося, –
обіцяли. – Не забудемо!
Та,
мабуть, забули… А може … Нема досі від них вісточки.
Минув у
неволі рік, другий….
І той
вересневий день запам’ятала Клавдія Білогур і він, капітан Черво-ної Армії
Семен Жуков.
Підрозділ, яким він командував,
з-під Курська дійшов до Холмів. У
хороброго командира були мужні солдати.
18
вересня 1943 року, виконуючи особливе завдання командування в тилу ворога, в
Жуклянських лісах розвідник нагодився на
німців і в нерівному бою був тяжко поранений. Ординарець сержант Григошкін
спробував нести командира, але, мабуть, загинув сам. Коли Клавдія Григорівна,
шукаючи в лісі корову, надвечір натрапила на місце недавнього бою, вона
побачила кілька мертвих бійців у маскхалатах і «німецького офіцера»…
Розстебнувши сумку, що лежала поруч, жінка побачила кипу фото німецьких
генералів. «Офіцер» лежав з простріленими грудьми, ногами.
– Свій я, руський, – почула вона
в слабкому стогоні. Води !..
… В
ту ніч жінка не знайшла корову. Може за п’ять кілометрів, з-під Ченчиків,
несла, тягла додому вона розвідника. Але в селі ще німці. Що як побачать? З
лісу додому пішла сама, покликала дочку. Удвох з Вірою легше. Городами непомітно внесли пораненого в хату. Обмили,
перев’язали рани, поклали за занавіску.
В
тривозі настав ранок. Знову повз вікна потяглися німці. Розвідник лежав у
ліжку, бачив їх через шибку, готовий не лише віч-на-віч зустрітися з ворогом, а
й захищатися. Але у кожного є щастя. Це – мужність. І її вистачило і у
капітана, як боляче йому не було, і у простої жінки, матері Клавдії Білогур.
Назавтра село вітало перших червоноармійців. А жінка пішла в ліс і ще
перенесла додому шістьох поранених бійців….
* * *
Коли ці рядки вже були написані,
листоноша принесла відповідь від Семена Васильовича Жукова. Живе він зараз у
Москві, працює завідуючим відділом державного видавництва образотворчого
мистецтва. Семен Васильович згадує про Клавдію Григорівну, про її патріотичний
вчинок, мужність і материнське тепло.
О.Чех
Немає коментарів:
Дописати коментар