4. Об’єднані партизанські дії

      До кінця вересня 1941 року партизанські загони на території Холминського району вели розрізнені дії. Загального плану бойових дій не було. Командування кожного загону мало своє бачення «народної помсти» ворогам і зрадникам. Керівний склад загонів у своїй більшості був місцевою компартійною верхівкою, частина з них брала участь у жорстокому більшовицькому терорі 20-х років.  Відсутність загального керівництва діями і майже повна інформаційна ізоляція привели до тактики випаленої землі, провокування каральних дій окупантів проти мирних мешканців, знищення своїх же односельців і їх помешкань, хаотичний збір у населення «продподатку», доповнений повсякденним розбоєм, п’янством. Братовбивчі внутрішні конфлікти і зведення «старих рахунків» – усе це було не випадковим наслідком кровопролиття і не спонтанним «народним гнівом» у відповідь на жорсткість нацистського вторгнення, а закономірним проявом сталінської війни на знищення.

    У відповідь простий народ був «наїдений » зловживаннями представників «раїв», які очолювали боротьбу. Тарас Боровець так писав про радянських апаратчиків: «Райпартком нової аристократії з кучею перших, других, третіх, їм же нема рахунку, секретарів. Райвиконком, райвідділ РАЦС, райпродпромкооперація, райсуд, райпрокуратура, райзаготхліб, райзаготхудоба, райзаготптиця, райторг, райліспром, райзаготживсировина, раймолоко – та радянських «раїв» не перерахувати. І в кожному такому «раю» більше чиновників-дармоїдів, ніж у колишній царській повітовій  управі».

     Організація керівництва партизанською боротьбою на території УРСР почала створюватися лише у вересні 1941 року, а впливати на партизанський рух – лише весною  1942 року. Створений для цього 4-й відділ НКВС, начальником якого був майор держбезпеки Тимофій Строкач, фактично був підзвітний першому секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову. Розкачка відомства була повільною, та депеші по лінії партії вже були «скинуті» до партизанських комісарів:

     «Про тактику випаленої землі відкрито заявив Сталін у своїй промові 3 липня 1941 року: «…в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони…для боротьби з частинами ворожої армії,..для підриву мостів, доріг, порчі телеграфних і телефонних ліній зв’язку, підпалу лісів, складів і обозів… Хліб і пальне, яке не може бути вивезено, повинно бути знищено».

    Приписувалося в захоплених районах створювати «нєвиносімиє» умови для ворога і всих його посібників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їх заходи.

     У наказі НКВС УРСР від 30 листопада 1941 року цілі визначалися більш конкретно:

     «Німецькі загарбники …в сільських місцевостях призначають старост, старшин і поліцейських…Діяльність цих фашистських виродків проходить безкарно з нашого боку.

     Наказую:

     1. Негайно організувати систематичне повсюдне, і перш за все у ближчому тилу противника, знищення фашистської адміністрації і їх майна, особливо старост, бургомістрів, керівників поліцейських органів і агентури гестапо…»

     Аналізуючи записи в щоденнику М.М.Попудренка, розумієш, що в перші місяці формування загону виконанню даних «настанов» відводилося основне місце в боротьбі з ворогом:

7 вересня 1941 року

     «Діда впіймали. Виявився куркулем із села Шумилівки. Тупий, присланий німцями. Вбили. Хоменко прмусив його викопати яму і там його прикінчив».

11 вересня 1941 року

       «Група начолі з тов. Козиком привела трьох сволот із села Гутка Студенецька:

 Пастух Дмитро Лукич німцям дав списки комуністів, вказав їм дорогу на Гуліно.

Лубина Микита Володимирович  дав характеристику німцям на актив села.

Шматура Яків Сидорович  розповів німцям про партизанів. Указав їм дорогу. Просив призначити його старостою.

Усих убили».

11 вересня 1941 року

     «Це в тилу противника! Група товаришів начолі  з  Васюком, Майстренком провели операцію. У селі Камка знищили 120 німецьких нових кінних сідел, забрали більше 100 коней і вбили німецького ставленика – старосту Кожедуба Артема Максимовича, 65 років, з 1906 по 1916 р. був старшиною Холминської волості. До 1936 року  позбавлений права голосу (Дубина)».

24 вересня 1941 року

       «Васюк, Галицький і Мазур завдання, в основному,  виконали. Чому «в основному?» Тому, що старости не вбили, а кинули в хату гранату. Наволоч, не відчиняв! У часі вийшло прекрасно: він (цей староста) провів збори селян, того ж дня отримав інструктаж від німців, а вечором це трапилося. Характерний тип: розкуркулений, п’ять років був у полоні в німців, говорить по-німецьки вільно. Без сумніву, був шпигуном!. До колгоспу вступив у 1941 році. Прізвище Руденко Степан Петрович».

2 листопада 1941 року

     «Переїхали на нове місце. Живемо в землянках. Прекрасно! Громенко повернувся. Працювали з Холминським загоном. Зробили добру справу. Пройшли рейдом і знищили чимало сволоти.

    У селі Авдіївка розстріляли старосту – Серба Ол. і попа…

    У селі Рудня – Шкабару Федора, що видав жінку, яка пекла хліб для партизанів.

    У селі Козилівка спалили хату і хлів Олефіренка Степана. Ця наволоч видала декілька чоловік, наших людей. Його не знайшли. Дружину його, погано, що не знищили.

    У селі Орлівка розстріляли Федоренка Антона, секретаря старости., Анекуська Олексія, заступника старости і Довгуша Федора, що видав голову колгоспу с. Орлівки. Прикро, що не було старости. Доручив Водоп’яну довести справу до кінця.. При цьому працювали всі добре. Відмінно працювали Туровський, Синевал, Зозуля, Решетников – 1-й взвод».

      Холминський загін був самим стриманим до каральних операцій, особливо на своїй території. Та саме в останньому звіті М. Попудренка, 2 листопада 1941 року, описується участь холминських партизанів у проведенні каральних операцій. Також  згідно з іншими даними перший староста села був розстріляний партизанами. Тоді ж  розстріляли партизани секретаря підпільної комсомольської організації Холмів Миколу Синенка, якого німці арештували і відпустили. Свої вбили його, ймовірно, за підозрою у зраді.

      Особливо жорстоко виконували настанову «батька народів» партизани загону Туніка. Старі «ревтребуналівці» 20-х років добре контролювали лісову територію своєї вотчини. Борис Тунік облаштував саму забезпечену лісову базу. На партизанській стоянці були великі запаси продовольства, корови та інша живність. Об’єднувати свої дії з іншими його загін не хотів. До останнього вони намагалися лишитися в Рейментарівських лісах. Саме знищення червоноармійців, що виходили з оточення або тікали з фронту додому, було їхнім «профілем». У попередніх розповідях описано про повішених з табличками «Спішу додому».

    Дослідник партизанського руху в Україні А.Гогун у книзі «Сталінські командос» приводить  ряд документальних свідчень очевидців тих часів:

    «Жителька села Рудня Корюківського району Чернігівської області Олександра Шевчик розповідала, що її сусідові партизани федорівського з’яєднання викололи очі і жорстоко  над ним знущалися. Убитий був столяром,  який на початку окупації зробив для партизанів загону під командуванням Балабая землянки. Потім німці примусили його піти в поліцію, і за це партизани його вбили. Федорівці, розстрілявши в липні 1942 року 12 чоловік у селі Рудня, зуби їм повибивали. Спершу намучать, а потім уб’ють.

   Місцевий житель села Рейментарівка Іван Шарий, що був під окупацією у 1941-1943 роках простим селянином, а в 1943 -1945 роках воював у Червоній Армії, на перше запитання чи пам’ятає він  місцевих партизанів, упевнено відповів: « Да, пам’ятаю добре, вони вбивали місцеве населення». Іван Шарий розповів про те, що колишній голова місцевого колгоспу Борис Тунік, ставши під час війни партизаном, вбивав людей у ході банальних сварок. Жителя Рейментарівки Миколу Шаєва Тунік розстріляв за те, що він неповажно, з точки зору Туніка, назвав партизанського ватажка в очі. А куркуля  Данила Івановича партизани з загону Туніка розрубали сокирою на шматки, наступного дня така доля настигла і дружину селянина.

        Зі слів іншого мешканця Рейментарівки, Федора Ростального, партизани Туніка у нього на очах вбили його діда та не за те, що батько Федора, Єгор, син убитого, був поліцаєм, а за те, що дід до війни посварився з цим партизаном. Окрім того, зі слів Ростального, партизани з особистих причин убили двох жителів Рейментарівки, мирно гуляючих по лісовій дорозі, граючих на гармошці.

.       За те, що мій батько був у поліцаях, партизани вбили і племінницю мого батька, що мешкала в селі Гуринівка. Двоюрідну сестру вбили, не дивлячись на те, що її брат був лейтенантом Червоної Армії, а її син – партизаном.

      Зі  слів іншого жителя села Рейментарівки, командир діявшого в їх місцевості партизанського загону Борис Тунік був варваром. З розповідей – солили людей, шкуру віддеруть – солять».

      Про застосування партизанських катувань писав М. Хрущову літератор Микола Шеремет, який був у загоні:

       «Поліцаїв, старост, бургомістрів, котрі не корилися, партизани перед тим , як розстріляти, добре «проучать». Особливою жорстокістю відзначалися партизани Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, запалювали волосся на голові, прив’язували за ноги і на аркані конем волочили по лісу, обварювали кип’ятком, різали статеві органи».

      Тяжкий  «хрест» за скоєні злочини тих часів, особисто чи бойовими побратимами, несли партизанські ветерани все життя. Багато років після війни людські стосунки в селах були дуже напруженими. В мирне життя знову ввійшли колишні поліцаї, гестапівські донощики, на руках яких була кров членів партизанських сімей та родин. Знову в одному селі довелося жити тим, хто виносив смертні вироки з обох воюючих сторін. Не проходило і без зведення рахунків.

      Через деякий час після війни Борис Тунік, на той час обіймавший  у Рейментарівці посаду голови сільради, втопився. Слідчий, розпитавши селян, для себе зробила висновок: голові сільради пригадали його «подвиги» 1941 – 1943 років. Після цього в матеріалах слідства появився запис про те, що Борис Тунік затонув у результаті нещасного випадку, а справа була закрита. Та лише невідомим лишилося, куди  йшов голова сільради з плугом на шиї?

     У цій історії залишилося багато невідомого, як і у загибелі самого М. Попудренка. Тим більше, що Борис Степанович Тунік провів своїх партизанів  з перших днів і до самого розформування загону. Його загін брав участь майже в усіх бойових операціях. Можливо, якраз  такий «варіант» усіх влаштовував. І стареньку, яка проводила поглядом двох ФЗУшників, збираючи у лісі хмиз на світанку. Знала вона  страченого їхнього батька і знала, що хлопці «зараз на Донбасі».

      Не написати про вище наведені факти, які до цього часу створюють біль у серцях холминців, ми не могли. Кожен читач сам повинен зробити висновки, усвідомити, яке страшне явище війна, і зрозуміти важливість  миру. Пригадавши народну мудрість «Усе таємне згодом стає явним », перейдемо до продовження розпочатої теми «Об’єднані партизанські дії осінню 1941 року», саме про славні бойові подвиги партизанів, їх самопожертву, відданість та героїзм при  знищенні і вигнанні фашистів з нашої землі.

***

      У вересні 1941 року згадані партизанські загони діяли самостійно. Микола Микитович Попудренко зі своїми бійцями вже проводив перші бойові операції проти ворожих частин у районі Гуліно – Рибинськ. Він всіляко намагався вийти на Корюківський партизанський загін, та все було марним. З його щоденника відомо, що 8 вересня він розмовляв з корюківцем Тихоновським Петром Григоровичем , та той сам шукав свій загін. Вийшовши в середині вересня до холминських партизанів, М. Попудренко засновує партизанську стоянку Чернігівського обласного партизанського загону ім. Леніна. На 25 вересня в нього визріває чіткий план об’єднання партизанських загонів Холминського та Корюківського району в єдину бойову одиницю.

      Зі щоденника М. М. Попудренка :

       «25 вересня 1941 року – місяць, як працюю в підпіллі. Переїхали в друге місце. Потрібно підпорядкувати Холминський і Корюківський загони».

     Помічники М. Попудренка активно налагоджують зв'язок з усіми партизанськими командирами. Як він пише в щоденнику:

        « 28 вересня явився Тихоновський, ходить  без загону. Я йому не можу пробачити».

     Вочевидь, корюківці надіслали представника для з'ясування всіх обставин.

     Холминські партизани під командуванням Водоп'яна стали тісно співпрацювати з обласним загоном,  судячи з матеріалів, вони були добре забезпечені і структуровані як військова одиниця. Маючи, так би мовити, повну автономність, командування загону намагалося зберегти самостійність і в новоствореній структурі. Забігаючи наперед, можна сказати, що, ставши частиною об’єднаного обласного загону, а в подальшому підрозділом партизанького з'єднання,  Холминський загін увесь бойовий шлях пройшов цілісним підрозділом.

     Минув майже місяць, та фактичного об'єднання не відбувалося. Особливо позицію повної незалежності займав Борис Тунік. 23 жовтня 1941 року М. Попудренку довелося особисто відвідати Рейментарівський загін. Тут він зрозумів, що Тунік не бажає нікому підпорядковуватися і  паралельно оцінює діяльність «нової» влади, пославши свого посланця в Сосницю на зібрання волосного старшини і коменданта.

     18 листопада до загону М. Попудренка прибуває Олексій Федоров. Через тиждень протистоянь і роздумів компартійна обкомівська присутність робить свою справу і командиром обласного партизанського загону обирають О. Федорова. Начальником штабу призначають кадрового  військового  Рванова.  М. Попудренка затверджують заступником                     О. Федорова, хоча при організації бойових дій він має важливий вплив. Його досвід і авторитет серед партизанських командирів продовжує бути вагомішим.

    24 листопада 1941 року партизанські загони приймають рішення вступити в об’єднаний обласний партизанський загін. На першому етапі було узгоджено підпорядкування командуванню штабу О. Федорова в проведенні військових операцій.

      Зі щоденника М. Попудренка:

       «Видано наказ об’єднати всі загони Холмів і Корюківки в один обласний загін. Тунік вирішив не підчинятися. Федоров, я і Єременко були у Туніка, провели збори. Народ зрозумів. Приблизно місяць тому я повідомив, що всі загони підпорядковуються моєму командуванню в операціях. Ніхто не перечив. Так і було. По суті, так і буде. Тунік не хоче втрачати свого достоїнства, котрого у нього немає ( він, правда, про це не знає). Вирішено створити кінну групу в 75 – 100 коней, дістати вози для пересування. Розпочали копати землянки і конюшню. Лошаков і Балабай повинні переїхати до нас…»

     Лошаков на той час очолював невелику кавалерійську партизанську групу.

     Реальне об’єднання загонів в єдиний обласний партизанський загін відбулося лише в грудні 1941 року. Поштовхом для цього стало скрутне становище, в яке потрапив  Перелюбський загін Балабая. На кінець листопада німецькі війська почали операції, як трактувалося їхніми розпорядженнями,  по знищенню партизанських банд. Навколо Перелюбського загону було стягнуто додаткові військові  сили і поліцейські підрозділи. Партизанам Балабая загрожувало повне оточення.

    30 листопада 1941 року об’єднаним загоном партизани О. Федорова ( це було перше бойове хрещення під його командуванням) пішли на підмогу Перелюбському загону, на який готувалася облава. Постріляли охорону ворожого гарнізону, підірвали склади зброї і пального. З 1 на 2 грудня напали на гарнізон у Погорільцях. У цих операціях партизани показали противнику, що вони можуть вести війну не лише з засідки і диверсіями, а і проводити наступальні дії. Повернулися загони разом у район спільної дислокації – рейментарівський ліс. Сюди ж прибув і Корюківський партизанський загін, командиром якого було призначено Федора Івановича Короткова.

     У цей час до загону вийшла з оточення група Добрянського партизанського загону                ім. Ворошилова під командуванням Георгія Сергійовича Артозєєва.

    Спочатку загін імені Ворошилова очолював Тихон Маркович Євтушенко, за плечима якого був  досвід партизанської боротьби з часів громадянської війни. Партизани у вересні 1941 року почали активно діяти в добрянських лісах поблизу залізниці Чернігів – Гомель. Особливо активно вони вели так звану «Рельсову війну». На  знищення цього загону були кинуті значні сили німецьких військ. Бої продовжувалися до 20 листопада,  у партизанів закінчувалися боєприпаси і продовольство, мали місце великі втрати. Було прийнято рішення пробитися до білоруських партизанів, але прорив блокади не вдався. Вихід з оточення було вирішено виконати двома групами. Група, з якою виходив командир загону Т.М.Євтушенко, загинула. Групі під командуванням Г.С.Артозєєва вдалося, виконавши великий перехід, пробитися в ліси Корюківщини і приєднатися до загону О.Ф.Федорова. З лютого 1942 року Артозєєв стане командиром взводу диверсійної групи.  

                                                                                                                                                                                                                                                     

       Так 10 грудня 1941 року відбулося створення Чернігівського обласного об’єднаного партизанського загону під командуванням О.Ф. Федорова як єдиної військової одиниці. М. Попудренко у своєму щоденнику повним об’єднанням загонів в один обласний загін зазначає  25 січня 1942 року, коли загальна кількість була доведена від 270 до 350 чоловік. Отже,  до 25 січня командування об’єднаним обласним загоном Олексієм Федоровим було більше на папері, ніж  реально. З документів видно, що  при проведенні бойових операцій основну роль і вплив на командирів загонів мав Микола Микитович Попудренко.