Зі спогадів Кобця Данила Дмитровича:
«
Перед війною ми переїхали до Корюківки з Сибіру . Всі вже готувалися до німецького вторгнення.
01 травня 1941 року по місту їздила машина і на кузові лежав чоловік у німецькій
формі. Його показували і говорили нам, хлопчакам, щоб, коли побачимо десь у такій формі диверсантів або
парашутистів, негайно доповідали в «органи». Після цього в мене сформувалася
повна уява про німецьких вояків.
Коли
почалася війна, з Корюківки ми переїхали в село Камку. Батьки розуміли, що там
буде безпечніше і легше пережити з дітьми війну. Одного разу я з бабусею пішов
у крамницю. В центрі села тоді був стовп, на якому висів гучномовець, один на
все село. Днями з нього лунали знайомі слова. Почувши щось незрозуміле, я поцікавився у бабусі, про що говорять, бо
українську мову я тоді практично не знав. Коли прислухалися, то і бабуся здивувалася,
сказавши, що це не по- нашому, це не
українською мовою. Раптом все стало зрозумілим. До нас під'їхав військовий бронетранспортер.
Я відразу ж розпізнав форму, пригадавши корюківські попередження, і прошепотів: «Німці!» Притиснувшись до тину, ми завмерли. Німецький офіцер з машини запитав бабусю ламаною мовою: « Названіє село?» Бабуся зовсім втратила мову від ляку. Німець перепитав, показуючи карту, ще разів зо два: «Село? Село?» Бабуся все ж видавила: « К-К-Камка». «О, Камка, Рибінск, Олешня», – водячи пальцем і роздивляючись карту, белькотав німець. Щось буркнувши в наш бік, знявши куряву, на бронемашині німці помчали по селу в напрямку Олешні.
Я відразу ж розпізнав форму, пригадавши корюківські попередження, і прошепотів: «Німці!» Притиснувшись до тину, ми завмерли. Німецький офіцер з машини запитав бабусю ламаною мовою: « Названіє село?» Бабуся зовсім втратила мову від ляку. Німець перепитав, показуючи карту, ще разів зо два: «Село? Село?» Бабуся все ж видавила: « К-К-Камка». «О, Камка, Рибінск, Олешня», – водячи пальцем і роздивляючись карту, белькотав німець. Щось буркнувши в наш бік, знявши куряву, на бронемашині німці помчали по селу в напрямку Олешні.
Ми з
бабусею мерщій кинулися додому. На вулиці вже було повно ворожої техніки. Німецькі
солдати рубали дерева і накривали гілками машини, танки. Коли ми вскочили в
хату, то за столом уже сидів німецький офіцер, на підлозі заслана солома, певно
для спання.
-
Цюрюк, цюрюк! – махнув рукою «новий
господар». Зрозумівши, ми миттю побігли
геть.
Через
деякий час наша сім'я перебралася до Холмів».
Зі спогадів Савченка Олександра Яковича:
«Німецькі війська вже були на підході до селища. Мене батьки спровадили
до аптеки. По дорозі я бачив, як у центрі з магазинів розтягували хто що міг.
Мені дісталися якісь зошити і дрібниці з магазину канцтоварів. Далі я побіг за
ліками до аптеки, вона знаходилася в тому ж районі, де і зараз. Наростаючий гул двигунів змішався
з вигуками, що з Камки до села входять німці. Нам «змальовували» ворогів з
рогами і хвостами, тому, схопивши ліки, я кинувся з аптеки подивитися. В цей
час на площу в'їхали німецькі мотоциклісти.
Кулеметник, який сидів у колясці першого екіпажу, дав чергу по пожежній
вишці, певно, остерігаючись дозору противника, а потім – вздовж центральної
вулиці, засвідчивши свою присутність. Ми поховалися.
Подальший розвиток подій змінив
вибух біля ставу. Ми побігли манівцями
подивитися. Перед нами був розрушений вибухом спиртовий склад. З розвернутих
цистерн спирт розтікався по канавах, стікав у ставок. Ділянки покривалися
вогняним покривалом, частина ставка палала».
Зі спогадів Демченка Василя Тихоновича:
«Жили
ми за ставком на вулиці Першотравневій.
Перед самим входом німців у село мене батьки направили до тітки, яка жила в
районі лікарні. На шляху були склади
районної торгівлі. В цей час звідти вивозили запаси продовольства на створення
партизанських баз. Різний крам
розтягували вже хто що міг, бо німці були на підході. Приєднавшись до
хлопчаків, я також набрав різного дріб’язку з канцтоварів. Вся ця процедура
була перервана повідомленням , що зі сторони Камки входять німці. На площу вже
в’їхали ворожі мотоциклісти, пролунали кулеметні черги, ми поховалися по кущах.
Що робити далі ми не знали. Згодом за
центром пролунав великий вибух. Не
лишаючи валізку з різним дріб’язком, пробрався додому. В горлі пересохло і я
кинувся до відер напитися води. Як з’ясувалося, батько вже приніс два відра спирту,
якого я мало не сьорбнув. Люди тоді запасалися залишками тієї «рідини».
Зі спогадів Кузьменка Григорія Антоновича:
«На час входу німецьких військ я з хлопчаками був
на складах районної споживчої кооперації. Декілька солдатів вантажили на вози
мішки з продуктами. Вони вивозили запаси до партизанських баз, а нам віддавали
олівці, гумки, зошити. Хлопчаки перебирали різні дрібниці, як раптом хтось
повідомив про німців. Один з солдатів схопив гвинтівку, заспокоївши оточуючих,
що вони вмить перестріляють ворогів. Чоловік, який повідомив про німецьку колону
став благати відмовитися від бою. Сказав, що узбіччям ідуть піші солдати, а по
дорозі з Камки тягнеться довга колона техніки. Фашисти знищать село, якщо
зачепити їх бездумно. Військові погодилися з людьми. Вони залишили транспорт і
подалися навпростець до лісу.
Ми крадькома побігли на звук кулеметних
пострілів у центрі. Після вибуху ворожий авангард поїхав у напрямку спиртового
заводу. Біля прохідної щось сердито махав
дідусь. Він був німим. Німецький офіцер миттю вистрелив у старого,
махнув рукою і колона рушила далі».
Керівна і спрямовуюча сила комуністичної
партії на той час була основним і непохитним гаслом. «Головною людиною» в
районі був перший секретар РК КП(б)У, посаду якого обіймав Курочка Іван
Маркіянович. Уже повним ходом евакуювалися
сім’ї «передбачливих», під
прикриттям незрозумілих гасел пакувалися запаси і «штатний захід» було
проведено. Відбулося засідання бюро РК КП(б)У
у складі першого секретаря Курочки Івана Маркіяновича, другого секретаря
Водоп`яна Івана Івановича, третього секретаря Гузяра Федота Кириловича ,
редактора районної газети «За
більшовицькі кадри» Ярошенка Степана
Самійловича, уповноваженого комітету заготівель сільгосппродуктів Леоненка
Павла Петровича, голови районного виконавчого комітету Поліщука Федота Йосиповича
і помічника секретаря райкому Зозулі Мотрони Іванівни. Було прийняте рішення
створити районне підпілля і з першого дня окупації в повному складі перейти на
підпільну роботу.
За станом здоров’я і віком голова райвиконкому Федот Йосипович
Поліщук діяти в підпіллі чи партизанському загоні не міг. Йому було
запропоновано евакуюватися, але вже було запізно. На виїзді з Олешні райкомівська «Емка» натрапила на німецьку розвідку. Федот Йосипович вискочив з
машини і кинувся до лісу. Пролунали постріли. Автоматна черга в спину не
залишила жодного шансу на порятунок.
ГАЗ М-1 "Емка" |
На
шляху до Олешні була зупинена інша райкомівська «Емка», що їхала за попередньою.
Без сентиментів був «висаджений» із-за керма один із секретарів райкому. Вслід
полетіли валізи. П’ятеро бійців розвідувально-диверсійної групи Червоної Армії
миттю завантажили в автомобіль ящики з вибухівкою. Розвернувшись, машина помчала
назад у Холми. Підірвавши спиртосховище,
про яке вже йшлося вище, розвідники мали
підірвати і спиртовий завод, але в центрі вже були німці. За лічені хвилини
машина різко повернула в перший поворот на вулицю Дачну. Вискочивши находу з
автомобіля, розвідники кинулися до лісу на протилежному березі річки.
Райкомівська «Емка» ще пускала пузирі з дна Убеді, а бійці вже були в
безпеці.
Цю історію про героїчну втечу секретаря
райкому прямо з-під носа у німців мені розповідав Григорій Антонович Кузьменко.
Та пізніше в одному зі спогадів медсестри Холминського партизанського загону
розкрилася справжня картина останньої служби райкомівської «Емки».
Про розвідгрупу капітана Семена Васильовича
Жукова, яка діяла на території Холминського району в 1943 році, буде розповідь
у наступному розділі книги. Клавдія Григорівна Білогур розповідає, як у вересні 1941 року під
Жуклею допомагала п’ятьом бійцям, які
наздоганяли фронт. Вони планували здійснити напад на табір у місті. І спогади,
що той вересневий день запам’ятала вона і капітан Жуков, наводять на роздуми,
що, можливо, саме розвідувально-диверсійна група Семена Васильовича Жукова зірвала
спиртосховище. Капітан – кадровий розвідник. На війні з фінської кампанії. У
1941 році воював на Західному фронті. Частини 67-го стрілецького корпусу Західного
фронту відступали саме через Холминський район. Данило Дмитрович Кобець також,
згадуючи про першу зустріч з капітаном Жуковим у 1943 році, говорив: «Розвідники добре орієнтувалися, в мене
складалося враження, що вони вже тут колись були».
Коли німецькі армійські частини увійшли в
Холми, керівники району і селища пішли в ліс за Ченчики. Сюди почали приходити
і ті, хто не хотів миритися з окупацією та був налаштований боротися з ворогом.
Спочатку тут став формуватися Холминський винищувальний батальйон. Командиром
був начальник райвідділу міліції Михайленко Платон Панасович, комісаром –
директор Холминської середньої школи Гуменюк Григорій Денисович. Тих, хто дав
згоду стати бійцем батальйону, приймали
начальник штабу Андрій Якимович Нос та його помічник Ізраїль Абрамович Ганкін. Вони розподіляли людей по
відділеннях, учили користуватися зброєю,
організовували караульну службу.
Армійські частини ворога пішли разом з
просуванням фронту. В селищі деякий час
панувало безвладдя. Коли на територію району увійшли окупаційні частини німців
та мадяр, у Холминському винищувальному батальйоні було вирішено перейти на
тактику партизанської війни. Партизанський загін вирішили назвати імені
Сталіна, командиром загону обрали Івана Івановича Водоп’яна. З цього часу почав
діяти Холминський партизанський загін,
який складався з двох взводів, розвідувального загону і господарської частини.
Командиром першого взводу став Андрій Якимович Нос, командиром другого взводу
– Г. О.Самокиш. Розвідку очолив Геннадій Огейович Дерев’янко. Господарською частиною командував
директор МТС Кучер Сергій Іванович.
Комісаром загону був Курочка Іван
Маркіянович, а політруками підрозділів Гузяр Федот Кирилович, Леоненко
Павло Петрович, Ярошенко Степан Самійлович. З- під Ченчиків Холминський партизанський загін імені Сталіна
відійшов у глибину лісу – у
Рейментарівські ліси.
( Діяльності партизанського загону
відведено окремий розділ)
Забігаючи наперед, мушу сказати, що в мемуарах
і офіційних даних після 50-тих років загін став висвітлюватися лише, як загін
ім. Леніна. У липні 1946 року до Холмів приїжджала комісія з історії Великої
Вітчизняної війни на чолі з О.Ф.Федоровим, до з’єднання якого пізніше увійде
Холминський загін як 4-й взвод. До складу комісії входили військові історики,
працівники Чернігівського музею і фотограф Гольтфайн. Вони провели зустрічі з учасниками партизанського
руху, керівництвом району. Думаю, «по
гарячих слідах» потрібно було виробити єдину, ідеологічно правильну форму
опису. Не таємниця, що одночасно з героїчним подвигом велику кількість горя і смертей приніс
партизанський рух – тисячі розстріляних мирних жителів за зв'язок з партизанами
та внаслідок необдуманих партизанських дій, сліпе виконання наказу про страту
відступаючих військових, прирівняних до зрадників.
« Так починалося життя»
…Вони товаришували ще до війни. В цей
тяжкий час збиралися, обговорювали події, мріяли громити ворога. Отримавши
новий поштовх до дій, ці юнаки і дівчата вирішують створити підпільну організацію. Кожен з них уже
допомагав партизанам всім, чим міг: були зв’язковими, пекли хліб, надавали
інформацію про проходження ворожих частин. Тепер вони ставали одним цілим –
підпільною організацією.
Перед тим, як розпочати розповідь про цю
героїчну молодь, спробуємо перейти в недалеке минуле. Велика кількість
інформації радянського періоду просто підганялася під комуністичні шаблони.
Історичну правду ідеологи
перекроювали на свій лад. У кожну
статтю «заганялися» необхідні риси радянського героя. За основу ж бралися уже
затверджені «Молодая гвардия Краснодона», « Как закалялася сталь» і тд.
Так у серпні 1957 року в Холмах відбувся
захід по вшануванню ветеранів партизанського руху. Біля могили комсомольців -
підпільників відбувся мітинг. Присутній на мітингу представник обкому партії
І.В.Одинцов повідомив, що за рішенням обкому тут буде споруджено пам’ятник
підпільникам. Наступного року в районній газеті
відомий партизан, колишній другий секретар райкому комсомолу П.
Денисенко, озвучує нову назву організації –
«За Батьківщину». Також у статті згадується поховання як могила п’яти комсомольців.
При встановленні пам’ятника зникають
імена похованих тут партизанів, що загинули в 1943 році, і перепохованих партизанів
з- під села Іванівки, які загинули в 1942 році.
В
основі цієї розповіді лежать сучасні спогади тих, хто пройшов ті страшні часи,
хто без радянського пафосу згадує про мужність своїх ровесників. Також основою
для написання стала стаття першого завідувача Холминським музеєм Дерев’янченка Трохима Івановича, написана на початку 60-х років.
* * *
У хатині над ставком, де жила Катерина
Дяченко, залишений для підпільної роботи комсомолець Микола Єременко створив
підпільну організацію «Так починалось життя». Члени підпільної організації
скріпили свою вірність Батьківщині клятвою.
Був
обраний підпільний комітет у такому складі: Микола Єременко,
Олександр Омеляненко, Катерина Дяченко. Секретарем став Єременко Микола Пилипович. До складу підпілля увійшли Феня Внукова, Леонід
Ткаченко, Галина Галеницька, Марія Резніченко,
Феня Шевцова, Марія Внукова, Олександра
Кострома, Федір Резніченко та піонер Омеляненко Володимир.
На початку жовтня 1941 року члени
підпільної комсомольської організації за участю секретаря РК ЛКСМУ Шутька П.К.
провели збори. Для конспірації збори були призначені в хаті комсомолки Костроми Олександри, яка
жила далеко від центру селища, там менше
вешталися по вулиці поліцаї. Дати не було вказано, лише 13 жовтня місце зборів
було замінено. Секретар підпільної організації Єременко М.П. оголосив кожному підпільнику, що збори відбудуться 13 жовтня о 19 годині.
У хаті Каті Дяченко зібралися всі комсомольці- підпільники…
Юні підпільники налагодили зв'язок з учителем місцевої школи
Андріївським, який працював перекладачем у німців. Він таємно
повідомляв про людей, що були у списках на відправлення до Німеччини.
Підпільники повідомляли цих людей і вони зникали з села.
Феня Внукова на друкарській машинці
друкувала листівки зі зверненнями інформбюро і закликами партизан до населення.
…На одному з засідань підпільники
постановили оздобити село червоними прапорами і портретами керівників
радянського уряду на день Жовтневої революції. Головний прапор вирішили
вивісити на 25 метровій пожежній вежі в центрі села. Споруда була стара і дорослу
людину трухлі щаблі вже б не витримали. Тут у нагоді став знову Володя. Хлопчина
в нічній пітьмі дістався височини і
закріпив полотнище.
Вранці 7 листопада все населення дивувалося,
що всупереч залякуванням патріоти не коряться загарбникам. Інші атрибути
виднілися на довоєнних приміщеннях
керівних органів району.
Зухвала діяльність під самим носом у німців
невідомих месників зацікавила гестапо.
Підпільники зібрали трофейну зброю: 24
гвинтівки, декілька пістолетів, 120
гранат, 3500 набоїв, 44 пари лиж, 36 кожушків – усе це було відправлено
партизанам.
Зв’язківці передавали отримані відомості
про діяльність німців у Холмах та навколишніх селах до партизанських загонів.
"Камера смерті" в якій катувалми арештованих |
Німецьке
гестапо не дрімало – було піднято на ноги все. Перед поліцаями поставлено завдання розвідати, зачепитися хоча б за якусь
ниточку. Та така ниточка вже була у них – це
слабі, продажні душі. Троє дівчат з підпілля не цуралися погуляти з
поліцаями-паруб-ками і намагатися бути в пригоді підпільної організації. «Слуги
нової влади» швидко виложили інформацію бургомістру, про яку проговорилися
дівчата. Марія Внукова, Настя Резніченко та Катерина Кострома були доставлені в
комендатуру. Їх не катували, а «пригрозили» так, що вони видали своїх
товаришів, щоб врятувати себе. Зізнання миттю лягло на папір слідчого німецької комендатури.
Гестапо заарештувало Миколу Єременка,
Олександра Омеляненка, Федора Резніченка, Феню Внукову, Леоніда Ткаченка і
бабусю Катерини Дяченко Дарію Захарівну, в хаті якої часто збиралися
підпільники.
Підпільників люто катували, але не
довідалися від своїх жертв нічого.
Ранком 4 березня 1942 року замучених, знесилених
комсомольців повели на розстріл. Розстрілювали по одному…
Фото: « Камера смерті»,
в якій катували арештованих
« Смерть німецьким загарбникам !», « Хай
живе Радянський Союз!» – такими були останні слова наших патріотів.
У камері в’язниці німецької комендатури вони залишили на
стіні напис: «Помираємо за Батьківщину!»
Микола Єременко був інспектором районного
відділу освіти. Мав двадцять років і був старший за всіх. Активно займався
спортом і організовував спортивні змагання.
Олександр Омеляненко – дев’ятикласник.
Федір Резніченко став одинадцятим членом
підпілля. Він був студентом 3-го курсу Київського
політехнічного інституту. Повернувся вже до окупованих німцями Холмів. Розумівся
на радіосправі.
Леонід Ткаченко – учень, разом з мамою
переїхали в Холми перед війною, мама працювала вчителькою.
Феня Внукова працювала друкаркою в
районному фінансовому відділі.
Феня Шевцова і Катя Дяченко |
Феня Шевцова і Катерина Дяченко
не були заарештовані. Як зв’язківці вони в цей час перебували у партизанів.
До війни Феня Шевцова працювала
телефоністкою районного відділення зв’язку. Катя Дяченко закінчила
перший курс медінституту у Львові і змушена була повернутися до матері в Холми.
Навчаючись, вона жила у батька, який мав
другу сім’ю. У червні його забрали на
фронт.
З
розповіді Демченко ( Внукова )
Ніни Григорівни (1938 – 2014):
«Нас у
сім'ї було троє дітей: Феня, Володя і я. У музеї дійсно одяг сестри Фені. Наша
мати сама його вишивала. Я працювала в музеї після війни і передала його, як
пам'ять. Довго мама розповідала всі подробиці, доки біль ущух, а потім знову і
знову… Феню арештували прямо в погребі, за друкарською машинкою. Вони працювали
там, щоб не було чутно.
Тоді,
коли їх вели на розстріл, заметіль була. Снігу було по пояс.
Запитую: «У книзі написано, що люди їх
проводжали ..?»
- Які там люди! Вели ж убивці. Якби до них хтось наблизився, то був би разом
з нимив ямі. Люди боялися. Виглядали, хто звідки насмілювався. Володя
Омеляненко наче зумів непоміченим
пробратися до місця розстрілу.
Комсомольці йшли побиті, босі.
Феді Резніченку фашисти випалили око. Ми
жили поруч з тюрмою, то чули страшні крики, які доносилися під час
катувань. На розстріл їх вели до загальної могили, та снігу було багат, не
пробитися, а вони, знесилені, падали. Тому всіх і постріляли прямо перед
річечкою.
На
підвищенні були дві цегляні хати.
Поліцаї примусили тих людей, що там жили, закопати комсомольців. Сніг, земля
мерзла... Не виконаєш наказ – уб’ють. Вони прорубали ополонку в річечці поруч і
прямо вштовхували тіла, там мілко було, лише мул. Снігом присипали. Коли підтануло,
то чиюсь руку було видно…
Приближатися туди заборонили.
Мама
працювала перед війною в Кириченків по господарству, можливо, це нас і врятувало
від розстрілу. Через деякий час вона почала благати Кириченка, щоб дали дозвіл забрати тіла на
поховання. Довго не дозволяли. Почало танути. Інші батьки також його просили.
Потім Кириченко зателефонував до управи бургомістру і все- таки отримав дозвіл
віддати тіла.
Мою
сестру Феню забрали і поховали на кладовищі. Коли діставали інші тіла,
батько Резніченка Федора там втратив
свідомість від побаченого. Федю Резніченка, Шуру Омеляненка і Миколу Єременка
перевезли і закопали разом у ямі на кладовищі. Поліцаї не дозволили ховати по
одному. Не дозволили навіть нікому і підійти до того місця.
Після
війни постало питання встановлення
пам’ятника у центрі селища. Вирішили перепоховати тіла трьох комсомольців.
Вдалося з великими зусиллями перекласти до братської труни рештки, час пройшов
…».
«У
1943 році, – розповідь продовжив Василь Тихонович Демченко, – тих, хто видав підпільників, арештували
смершівці. Винні отримали 11 років ув'язнення.
Підпільники тоді мали зв'язок зі всіма
партизанськими загонами. Феня була зв’язковою з Перелюбським партизанським
загоном. Я зараз винесу документ, він ще зберігся», – і Василь Тихонович виніс довідку, датовану 1945 роком.
«Напроти
школи була комендатура, –
знову розповідав Василь Тихонович, – так
відразу через день Володя переліз по гілках осокора від школи на дах того
приміщення і знову вивісив прапор, на
комендатурі».
Невдовзі після страти підпільників
арештували Володю Омеляненка і його матір. Їх разом з іншими вивезли під
Бахмач, де німці створили свою трудову економію. Після звільнення тієї
території військами Червоної Армії мати Омеляненків повернулася в Холми.
Володя звідти попросився на фронт.
Згодом прийшла звістка, що він підірвався на міні і загинув.
З
розповіді Кобця Данила
Дмитровича:
«Коли
німці вигнали нас з хати в Камці, ми перебралися жити в хутір Рудня. Хатина
Галеницьких була неподалік. Голова родини пішов на фронт. Сім’я стала
допомагати партизанам. Пекли хліб, помешкання їхнє було місцем явки, Надя була
зв’язковою.
У Рудні
почалися облави. Першою, за доносом забрали Надю Галеницьку.
Галеницька Н.В. |
Поліцаї прийшли ранком і за нами. Мене і ще
декількох сусідських хлопчаків забрали прямо босими і хто в чому був, погнали в комендатуру. Мені мама, накидаючи
сорочку, встигла наказати: « Партизанів ти не бачив взагалі! Навіть не згадуй
там слово «партизан!» Перехрестила і повторила : «Обов’язково це пам’ятай!»
Допит
проводив сам комендант. На ломаній мові він питав одне й те ж: «Где видел
партизан? Где видел пушка партизан?» Ми стояли шеренгою перед ним у кабінеті до
самого вечора. Знову: «Где видел партизан?
Где видел пушка партизан?»
Штани
вже були «намочені», але ми твердили: « Там такий дзот, що хіба ж партизани наважаться прийти в Рудню». Незабаром у кабінет увійшов перекладач у формі «Пушкіна»
– шляпа, фрак і палиця. Він спілкувався з комендантом німецькою Фото: Галеницька Н.В.
мовою.
Слухав нас і знову щось йому торочив. Потім нам дали команду: «Геть додому!».
Ми так летіли в Рудню, що повторити ту швидкість, мабуть, не вдалося б ні за
яку винагороду.
Вже
давно після війни, коли я працював лісничим, випадково зустрів того чоловіка в
образі «Пушкіна». Старий пас кіз під
Козилівкою. Це був перекладач Семиноженко. Кажуть, він тоді врятував від страти
багатьох козилівців. Очевидно, працював
на партизанів, якщо його не засудили радянські.
Про долю
Наді Галеницької я дізнався давно після війни. Працюючи в лісництві, зустрівся
зі старим лісником Іллею Наумовичем
Веретенником. Дід розповів мені про ту трагедію.
Німці
знали, що Надя була зв’язковою у партизанів. Її возили по лісах і змушували показати
партизанські стоянки. Не знаю, як їй вдавалося витримати, але, напевно, Надя спиралася
на незнання лісу. Тоді карателі заїхали в село Козилівку і забрали з собою
старого лісника. Ілля Наумович був дуже хворий і практично лежачий. Немічного
жбурнули на воза і повезли до лісу. Всі наміри вибити зізнання з Надії не
давали ніякої можливості використати знання місцевості лісником.
Під
Козилівкою фашисти зупинили обоз. Надю Галеницьку відвели до глибокого рову і
холоднокровно розстріляли. Самі ж кати
сіли перекусити. Ледве тримаючись на ногах, лісник чекав своєї черги.
Раптом його підізвав до себе офіцер і
подав півсклянки горілки. Старий випив. Від закуски відмовився. Фашист налив
повну. Старий випив, знову відмовившись
від шматка хліба. Офіцера здивувала його витривалість. Він почав щось лепетати
і подав ще одну повну склянку. Ілля Наумович
розумів, що все одно кінець, то хоч легше буде вмирати. Далі
все, як у тумані. Вночі лісник прийшов
до тями в тому ж рові. Його жбурнули туди, вже не сподіваючись, що зможе вижити. Приходячи до тями, старий став
блювати кров’ю. Вибираючись на дорогу, він думав, що його просто не дострелили,
але виявилося все інакше. Чи то від пережитого, чи то від горілки прорвала
прихована болячка. Діставшись додому, Ілля Наумович попросив у своєї старенької
поїсти, чого вона вже не чула від нього останні дні.
Так
стала відома історія героїчної смерті Надії Галеницької. Надя загинула першою з членів підпілля пізньою осінню 1941 року. Про місце її
поховання нічого не відомо.
У продовження цих трагічних подій Данило
Дмитрович розповів: « Сучасної дороги,
що на Хлоп’яники,
не було. Дорога була на місці вулиці Гагаріна, через Кістер на Жуклю.
Під час відступу червоноармійці на цій
дорозі поваляли дерева, повністю заваливши проїзд на великій протяжності.
Основні механізовані сили німців змушені були йти іншою дорогою.
Я
неподалік пас корову. Помітивши пташку, я поліз у ті завали, щоб знайти гніздечко. Сяк-так пробравшись, я
побачив цілу кучу ладно складених коричневих брикетиків.
- Ого
скільки мила! – подумав я.
- Мама говорила, що немає мила, а тут ціла
купа!
Та
раптом мене зупинило побачене далі. До дерев ішли проводи, поруч ще якісь пристрої.
Я зрозумів, що завал замінований. Після розповіді про знахідку, вдома, мені суворо
заборонили туди ходити. Сусідські хлопці Галеницькі були старшими, і вони
розміновували та передавали потім ту вибухівку партизанам. Пізніше німці все
розмінували і примусили людей вирізати ліс метрів на вісімдесят шириною по цій
дорозі, щоб уберігатися від нападу партизанів під час руху. Так утворилася
широка просіка.
Очевидно,
про дії Олександра і Євгенія Галеницьких доповіли фашистам. Зимою 1942 року їх та
їхню матір Анастасію Григорівну арештували
і розстріляли.
Коли з
фронту повернувся голова сімейства, то родини вже не було. Рудню спалили. Галеницького влаштували сторожем на ліспромгоспівську
дільницю за Козилівкою, там у сторожці
він і жив».
З розповіді Рак Ганни Григорівни:
«Вже
після війни бригадир колгоспу «Червоний
маяк» направив нас на розкопування поховання . Мені тоді не було і двадцяти.
Разом зі мною були Голуб Олександра, Кириченко Олександра і ще одна жінка.
Керував проведенням перепоховання Бардаков
Андрій Семенович, суддя Холминського суду, колишній
член підпілля, партизан. Було встановлено, що там
поховано Льоню Ткаченка.
Могила
була на лузі по ту сторону річечки від місця розстрілу комсомольців- підпільників.
У приготовану домовину ми нарвали на лузі квіток білої конюшини. Почали
копати..… Я вискочила і, кричачи, побігла…Від побаченого і отриманого стресу занедужала. Тиждень лежала
в лікарні. Рідні думали, що я не виживу. Спати сама не могла, не могла їсти
і пити. Воду «нормально» почала пити,
можливо, через декілька місяців…
Перед
тим, як ми пішли на розкопування, в центрі вже було викопано декілька ям для
братського поховання. Леоніда Ткаченка
перевезли туди, до братської могили комсомольців, і провели перепоховання. Тіло
старого підняти з того «поховання» не змогли. Він так і залишився на тому ж
місці. За описанням одягу стало відомо, що закатований дід Клюй з
Рейментарівки. Пізніше його дочка Проня
мене просила розповісти про деталі побаченого і підтвердила, що то був її батько.
Мати
Леоніда Ткаченка була вчителькою нашої школи. З Ніною, сестрою Льоні, ми разом
навчалися. Коли його стратили, мати і
Ніна встигли втекти з Холмів».
Розповідь доповнила сусідка Ганни
Григорівни – Марія Олексіївна Бардакова: «
Я також знала Ніну Ткаченко, ще по школі. В шестидесятих роках мені вдалося
випадково зустрітися з нею в місті Сосниця і поговорити про долю її брата».
* * *
У центрі села Холми , куди в 1943 році
перевезли рештки підпільників, споруджено пам’ятник. На ньому напис: « Вічна
слава героям». Так, вони заслужили її
ціною свого короткого життя.
У 1965 році пам’ятник демонтували і перевезли в Ченчики на могилу
Невідомого солдата. На місці поховання
комсомольців-підпільників споруджено монумент. У міді відображено нескорені постаті
патріотів своєї землі.
Зупиніться і звірте з ними свої душі, мрії і
справи!
* * *
За спиртовим заводом, біля річечки
Убідьки, на місці розстрілу комсомольців насипано курган. На вершині
встановлено маленький металевий обеліск з п’ятикутною зіркою.
На другому боці річечки починається
сосновий бір. Високі сосни, наче вартові почесної варти, охороняють братську
могилу, прикриваючи її своїми кронами. Саме на цьому місці в період з осені
1941 року до осені 1943 року проводилися страти
мирних жителів карателями і поліцаями окупаційної влади фашистської
Німеччини. Для близько тисячі чоловік глибока яма місця розстрілу стала
братською могилою.
Немає коментарів:
Дописати коментар